Згадував гуртожиток інститутський, кімнату на чотири ліжка, білі простирадла. В тумбочці коло ліжка — отакий самий кусень сала, що найліпшому його другові передала мати. На шмат сала він заклався тоді, що напише другові за ніч курсову роботу. І написав. А потім вони сало з’їли навпіл. І без того би з’їли навпіл, і без курсової, бо ж вони — як брати…
Коли дістав із посилки й одягнув на себе дві пари шкарпеток, довго думав, що сказати. В ларьку такі не продавалися. Виміняв… на що? Так і не вирішив, понадіявся, що Слава — неуважний, у власні світи завше заглиблений — нічого не помітить.
І знов згадалося, що по дві пари шкарпеток навчив його вдягати той самий найкращий друг — щоб ноги не натирати. Воно й справді було краще — тверді, нерозношені черевики — найдешевше студентське взуття, якого нормальні люди не купували, — менше мучили ноги. Гарний у нього друг був. Був…
Клята посилка! Ліпше він би зі Славою ні про що не домовлявся! Розбурхала спогади, витягнула назовні все, що він притлумлює ось уже три роки… Він знову посовався на нарах, накрився тоненькою ковдрою.
Побачив себе раптом у залі суду. Офіційно суд ніби й не був закритим, а нікого не пустили. Та й кому було на той суд приходити? Родичів нема, приятелі не дуже й знали, що відбувається. Ті, з якими разом передруковував вірші, читав книжку Дзюби, підписував листи, — всі вони вже по сусідніх камерах сиділи… Тільки друг не сидів. Замість цього прийшов на суд. І свідчив.
Побачив друга — спершу зрадів. Усміхнувся широко, привітався. Друг зиркнув на нього зацьковано, зіщулився. Потім почали питання ставити. І друг став говорити. Боже, а таке ж говорив!..
Зараз він уже не міг би жодного слова відтворити з того, що тоді промовляв його друг. Всі речення злилися в суцільне сіре марево, переплуталися, перекрутились у голові. Тільки з кожним реченням він дедалі ясніше усвідомлював, що це кінець. П’ять років. Може, сім. Хоч би не десять… Десять років — то півжиття. Якщо він їх витримає і вийде, йому буде вже сорок п’ять. Напевно, посивіє. Зуби покришаться на тюремних харчах. Виразка шлунка, нирки, ревматизм… І найгірше — моральна недуга. Недовіра до людей. Ненависть. Злоба.
Пам’ятав, як вийшов після оголошення вироку. Крутилось у голові: сім років — то не смертельно. Я виживу. Я сильний. Але як міг — він? Він, з яким ми… Якого колись я з-під льоду витягнув… Який плакав від безсилля, коли в його рідному містечку обидві школи в одну ніч перевели на російську мову навчання — з лицемірним формулюванням «за наполяганням батьків»… Який ще вчора приймав до себе на ніч незнайомців за одну фразу: «Я від Горбаня». Тобто від нього…
— Ох, отримаємо посилку, — заговорив сивий із сусідніх нар, — погуляємо!
— Так, Славо, — ледь чутно промимрив новоприбулий в’язень.
І подумав: чому, чому я це роблю? Слава не заслуговує на таке… Чи заслуговує? Всі, всі заслуговують! Сьогодні Слава — надійний товариш, ледь не руку за нього готовий віддати, а завтра… Хто знає, як він учинить завтра? Всі вони — сильні й хороші, доки не припече. Тільки поріг чутливості в усіх різний. Так, так! Поріг чутливості!
Він навіть зрадів, коли з підсвідомості вихопився цей вираз. Як точно передає суть людську! Кожна людина зрадлива, тільки треба її в потрібні умови кинути. Нікому не можна довіряти. А посилка… Що посилка! Шмат сала, дві пари шкарпеток. Ну, забрав собі, ну, не сказав. А кому говорити? Тому, хто теж мене завтра-позавтра зрадить? Тому що зраджують — усі. Так.
Он жінка у Слави. Фото показував — чорнява красуня. Листи йому пише — навіть більше, ніж їх приймають. Знає, що завернуть, а все одно пише! Вперта. І кохає його. На побачення готова світ за очі їхати. А Слава? Відповідає на листи через раз, і все Мічиллі чогось жаліється. Просити її хоче, щоб більше не писала. Хіба це не зрада? Благородні мотиви в нього, бачте: щоб її КҐБ не тягало через нього. А насправді, насправді! О, він точно знає, що насправді для Слави жінка тягарем стала — весь час має провину свою відчувати, що не подумав про неї, про дитину, не зважив тоді, коли проти влади виступав, валандається тепер по в’язницях і таборах, а їй там — виживати. Провина — це найважче. От і викреслив жінку з життя. Так.
— Не чекай свою посилку, — пролунав у тиші голос Мічилли.
Горбань сахнувся.
— Ти як знаєш? — зацікавлено спитав сивий.
— Я знаю. Не чекай.
Горбань боявся розплющити очі. Всередині пекло. Клятий шаман! Все знає, в найпотаємніші закапелки людської душі зазирає. А може… Може, Слава вирішить, що то конвой украв? Скільки разів уже так було. Правильно, правильно! То просто конвой. Поділили тихо — і нема. Конвой…