— Хто тут є? — погрозливо проревів хованець.
Невідомий презирливо пирснув, але звук дещо віддалився.
— Я знаю! — видихнула нявка. — Я знаю! То морок!.. То морок наслав!.. Щоб ми… у темряві…
— А як боротися? — жваво запитав рахман. На відміну од супутників, він анітрохи не настрахався: перехиляв важку голову з плеча на плече. Йому, певно, було цікавим усе, пов’язане з землею.
Нявка крутнулася на лівій нозі, плюнула тричі через ліве плече, тоненько заспівала:
Легко зірвався вітер, пробігся у високості, і тоді рівно в половині неба завис прозорий місяць.
— А ондечки ріка, — промимрив хованець, — зовсім близько…
У місячному ясному світлі білими плямами пливли за течією паски — тихо, так тихо, і ввижалося, що то місячні віддзеркалення ковзають по воді. Вітер-пустун лизнув паски, доніс до трійці мандрівників дух підсмаженої скоринки.
— Щось я зголодніла, — повідомила нявка.
Рахман, перед тим ввічливий і навіть запопадливий, зробив вигляд, що нічогісінько не чує, тільки щільніше притис до себе підмоклу паску, яка ледве не розлазилась у нього в руках.
— Навіть не мрій, — відрубав хованець, — не для тебе люди пускали, не тобі паски лапати, — він міцно ухопив нявку за край сорочки, — і не тягни навіть руку!
А під землею вирувало. Стугоніло. Гуділо, мов бджолиний рій.
— То у нас на Великодні свята дзвонять, — розхвилювався рахман. — Чистий четвер сьогодні… Ох, як видзвонюють!
Ріка здригалась і пінилась, мов пороги перегородили її. Паски гойдалися на хвилях. Хованець дослухувався до підземного бджолиного дзижчання і проґавив мить, коли білі паски магічно зникли поміж білими пінявими бурунами.
— Провалилися, — прошепотіла нявка з містичним жахом у голосі. — Провалилися. Я бачила.
— Еге ж, — безтурботно підтвердив рахман, — провалилися. Ото й мені так треба — гульк! — під воду.
Хованець покрутив головою, не зізнавшись, що лишень він один із трьох такий недорікуватий: спромігся пропустити найцікавіший момент! — і суворо промовив:
— Але спершу ми маємо домовитися.
Рахман, який півгодини тому сам пропонував допомогу, зненацька заскиглив:
— Це мені треба буде шукати щез… щез… ну, того, на гарбі?.. А мене, бачте, жінка вже так довго чекає, та як почне сварити, та ще й у хаті зачинить…
— Чого ти боїшся? Здалеку подивишся, а тоді перекажеш нам, куди той подався. І все. Нічого складного. Просто викинеш із ріки шматок паски, а в нього запхнеш записку.
Рахман роззирався на всі боки, либонь, метикуючи, як відкараскатися від складного й, ніде правди діти, небезпечного завдання. Погляд його впав на проїжджену машинами й возами колію в піску, він нахилився, щоб краще роздивитися тонкі й криві смужки у вологому ґрунті, і в захваті заверещав:
— Та що ви мені голову морочите? Бачте, гарба не звертала до підземних людей? Ондечки на землі слід коліс! Свіжий слід, свіжесенький! Гарба повернула назад до міста!
Розділ V
ЗАГАДКИ ПАНІ МОКОШ
Сумний і одинокий їхав Юрась Булочка знайомим маршрутом. Не радувало його ні каштанове буйноцвіття, ні воскове сонце на обрії, ні пишні запахи багать, що влітали в опущені вікна старої «копійки» й бентежили спогадами. Не радували його косі сонячні промені, що пробилися крізь дерева й лягли вздовж дороги, і машина підскакувала на них, мов на золотавих містках.
Мало того, що у вівторок і середу після Великодня на вимогу невгамовного Вальтера Тадейовича уся редакція дружно й одностайно верстала газету — замість активно готуватися до травневих свят, як усі порядні люди, — то тепер він, бідолашний Юрасик, у ніч на перше травня їде світ за очі. Ох, ох, тяжка доля, нелегка!
Звично позітхавши, Юрась змушений був собі зізнатися, що сьогоднішнє завдання Вальтера Тадейовича, попри невдалий час, насправді припало йому до душі. Самостійно — вперше! самостійно! — він не просто готуватиме матеріал, а проведе власне журналістське розслідування! Думку про те, що Орест зник і обставини його зникнення, скажімо відверто, нестандартні, Юрасик загнав у найдальший куточок свідомості і сховав там до інших часів. Більше за все його турбувала одна можлива зустріч у містечку Рябокінь — така омріяна зустріч… До Рябоконя лишалося зо п’ять кілометрів.