По праву руч від «копійки» випливла з присмерку, який щойно почав западати, незграбна чотиринога споруда автобусної зупинки, а позаду — хирлява будка старого туалету. «СИВОКІНЬ», — прочитав журналіст синій, побитий іржею напис і замріявся про те, як колись давно-давно, років, може, триста-чотириста тому, верталися з Січі троє братів — молодший на сивому коні, середній на рябому, а найстарший на вороному. І молодший утомився найпершим і зупинився, коли побачив видолинок і маленьке озерце, і вирішив, що отут він збудує свою господу. А двоє інших братів поїхали далі. Коли заїхали вони в праліс, утомився середній брат, зупинив коня і подумав, що для майбутнього його хазяйства оцей високий, старий ліс придасться якнайкраще, і ріка тут недалечке. А третій брат поїхав далі, тільки де він зупинився, Юрась Булочка так і не зміг вигадати, бо на містечко Воронкінь ще не натрапляв.
Одразу за автобусною зупинкою рожеве марево помахало Юрасикові рукою, і «копійка» сама собою, наче хтось притримав віжки, різко скинула швидкість і стала, як укопана. Видіння нахилилося до машини, відчинило дверцята й обвіяло подорожнього нестерпно солодким запахом дивних парфумів. Журналістові здалося, що це і не парфуми зовсім, а якийсь чудесний, знайомий із дитинства дух, тільки ніяк не згадати! Примара усміхнулася, зазираючи в салон, і з плеча її сповзла чорна-пречорна коса й важко упала на крісло. Юрась міцно тримав кермо й боявся навіть глянути вгору, щоб не сполохати цей казковий сон.
— До Рябоконя підкинете? — спитала химера усміхнене й миттю опинилась у машині. — Мені тільки до околиці.
«Копійка» задирчала й рушила, а Юрасик так і сидів, прикутий до керма, і механічно тиснув ногами на педалі.
— Ви до нас знову у справах? — спитало рожеве марево, і водій нарешті роздивився, що поруч із ним — не прозорий привид, а людина з плоті й крові, що зграбну жіночу фігуру щільно облягає рожевий костюмчик: спідничка з двома звабливими шліцами над колінами і піджак із рукавами в три чверті й глибоким викотом.
— Ні… — почав Юрась Булочка й закашлявся, — так… у справах…
— А я і не дивуюся: у нас тут останнім часом стільки всього відбулося! На кілька років вистачило б і ще зайве лишилося. То що за справи?
Юрасикова попутниця дістала з рожевої крихітної сумочки дві цукерки й простягнула йому одну на розтуленій долоні. Журналіст боязко похитав головою. Жінка знизала плечима й вкинула свою цукерку до рота. І миттєво в солодкий запах парфумів вплівся повів чи то живиці, чи то трави незнаної, чи то річкової ряски — Юрась так і не міг дібрати.
— То що за справи? — перепитала попутниця безтурботно.
— Так… людина одна зникла…
— А ви проведете журналістське розслідування? Як цікаво!
«Відкіля ви знаєте?!» — ледь не вигукнув Юрасик, але натомість сказав суворо:
— Не так цікаво, як складно.
— Так-так, вельми складно! Я вас розумію! — закивала попутниця і, щоб підкріпити свої слова, поплескала журналіста по коліну. О, яка слабкість, який небезпечний трем у тілі! Тонкі пальці з довгими нігтями програли невідому мелодію на Юрасиковій нозі й затим спокійно вляглися на рожевій сумочці. Юрась Булочка посовавсь у кріслі, проганяючи ману-облуду.
«Копійка» знала дорогу ліпше від водія. Коли на розі двох доріг виникла табличка — білий напис «РЯБОКІНЬ 2» на синьому тлі, заскочений зненацька водій розчаровано похнюпився: кілька кілометрів пролетіло так швидко і лишається зовсім трошки шляху, — а «копійка» впевнено повернула праворуч і вискочила на вузьку виристу дорогу. Рожева попутниця обсмикнула спідницю, ніби готувалася вистрибнути з машини на ходу.
— Мені, як у місто в’їдете, треба праворуч і там далі через місток… — заторохтіла вона й раптом обірвала себе, — але якщо ви квапитеся, то я можу перед поворотом злізти…
— Ні-ні! — перелякався Юрасик. Менше за все йому хотілося зараз випускати з машини, та ще й посеред дороги, свою несподівану попутницю, яка ось уже два тижні снилася йому — з того самого дня, коли він востаннє був у містечку…
— Ну, тоді отут повертайте, — владно промовила жінка, щойно «копійка» перетнула умовну межу, де починалося містечко «Рябокінь». — Бачите, за містком ще трошки проїхати, а там церква? Мені якраз туди. Он хата поруч.
Стара дерев’яна церква ховалась у глибині невеличкого, кругляком вимощеного двору, а ліворуч до неї горнулася низька хата з пласким верхом. Золоті бані церкви потьмяніли. На вузьких високих дверях, що вели в притвор, чорнів у присмерку здоровезний засув, замкнений великим потворним замком. Служба скінчилась, і стара церква спочивала до ранку. Але в хаті, яка тислася до церкви, світились усі вікна, і Юрась Булочка з незрозумілим жалем подумав, що його попутницю хтось дуже чекає в цей вечір.