Кажуть, якщо наснився недобрий сон, треба просто глянути на світ за шибкою — і тоді всі страхи минуться. Вона щодня подовгу стояла під вікном, чекаючи полегшення, Мріючи скинути з себе тягар нічних жахів, але вікно блимало сліпим оком і не знімало з душі тягар.
Якби хоч чимось себе зайняти! Мар’яна стала коло кухні, ладнаючи каструльки й сковорідки, накриваючи на стіл, бо сьогодні чекала в гості сина, який уже давно не жив із нею. За вікном розцвірінькалися горобці, передражнюючи один одного, і Мар’яна, забравши зі столу порізаний хліб, покришила його і, прочинивши кватирку, кинула горобцям. Вони вчинили страшенний ґвалт і зграйкою накинулися на хліб, але враз з усіх боків почали насуватися сірі, добре вгодовані голуби з нахабними пиками й відтісняти горобців. Мар’яна з серцем махнула рукою.
З боку сіней вчувся нетерплячий стук, і майже одразу двері відхилилися: вдень хату не тримали замкненою.
— Мамо, привіт!
— Ти вже тут? Ти голодний, Орчику?
— Як завжди.
До кухні влетів високий, чорнявий, рухливий хлопець. Власне, хлопцем його можна було назвати лише тому, що він молодо виглядав, але з очей його, що трохи насторожено дивилися на світ, прозирала зрілість.
— Ох, що це так смачно пахне?
— Деруни, — відповіла Мар’яна.
— Дай один!
— Орчику, скільки прошу: не хапай з-під руки!
Мар’яна вивіреними рухами виклала ложкою на пательню останню порцію дерунів і повернулася до сина.
— Що на роботі?
— Сидір хоче цемент за готівку.
Орест, який закінчив хімічний факультет в університеті й був запрошений до аспірантури, раптом ні сіло ні впало вирішив вертатися додому. Він легко влаштувався технологом на цементний завод і потім помалу, але невпинно просувався вгору. Був непоганим технологом, але ще кращим виявився маркетологом: міг точно визначити, де й коли цемент продаватиметься найкраще, і тепер обіймав посаду комерційного директора.
— А за готівку не можна? — спитала Мар’яна.
— У нас не можна. У нас абсолютно прозора бухгалтерія. Нашому юристові вже набридло судитися з податковою… Мамо, щось горить!
Мар’яна хапливо перекинула добре підрум’янені з одного боку деруни на другий бік, почекала хвилинку й зняла їх із пательні. Орест, виразно клацаючи зубами, поглинав деруни. Наливши синові у горнятко чай, Мар’яна сіла коло столу, схрестивши руки.
— Мам, ти чого не їси?
— Я вже вечеряла…
Орест підняв голову від тарілки й подивився на матір уважно.
— Знову наверзлося?
— Орчику, дай мені спокій.
— Мам, ти себе в могилу заженеш тими снами. Що каже Святослав Пилипович?
— А що він може казати? Хіба лікарі визначають причину хвороби? Вони лікують наслідки…
Мар’яна відвернулася до вікна і замовкла. Горобці, які товклися на гілках у її по-зимовому чорному саду, теж ніби принишкли, втомлені дражнитись. За хвильку Мар’яна, струшуючи з себе сумний настрій, заговорила:
— Ти газету приніс?
Вона не передплачувала газет, але завжди читала ту, що приносив із собою Орест.
— Мам, візьми там, у кишені куртки. Я ще навіть не розгортав.
Мар’яна порилася на вішаку, витягла з куртки вогку газету й розстелила на колінах. І заклякла.
— Що там таке? — вдруге відірвався від дерунів Орест. — Яке ти там страхіття побачила?
— Святослава Пилиповича вбили, — сказала вона чужим голосом.
— Не може бути! Ану, дай газету! — Орест вихопив аркуші з материної руки й розправив на столі.
На першій же сторінці надруковане старезне фото головного лікаря Рябокінської районної лікарні, де йому не більше сорока років, а поряд, у три невеличких колонки, стаття під заголовком «Чергове замовне вбивство». «У ніч із двадцять першого на двадцять друге січня у власному кабінеті в районній лікарні був убитий головний лікар, за фахом — психотерапевт, кандидат медичних наук, автор численних публікацій у вітчизняних і закордонних медичних журналах, Святослав Пилипович Шапка. Обставини з’ясовуються, але, як нам стало відомо з надійних джерел, це убивство має почерк замовного».
— Замовне вбивство? — стенув плечима Орест. — Кому вже аж так Святослав Пилипович міг перейти дорогу? Яка дурниця!
Мар’яна кілька разів розтуляла вуста, ніби щось хотіла сказати, а тоді похоплювалася, та все ж нарешті мовила:
— Таки серце моє щось віщувало…
— Мамо, ти про сни? До чого тут сни?
— Не сни, а сон… — відповіла вона й роззирнулася на всі боки нервово, ніби підозрювала, що за нею хтось спостерігає. — Я тобі скажу. Він не хотів вірити… Мені щоночі снився той самий сон, а одного разу наснився інший. Зовсім інший. Не про мене — про нього…