— П’ятінко, — хлипнула нявка, — ми заблукали…
— По сліду гарби йшли? — підморгнула розквітла пані. Нявка вражено лупнула жовтими очиськами. Прехороша пані п’ятниця співала: — А слід пропав, навколо — чагарі…
— Що ж нам робити?
П’ятниця весело крутнулася, зиркнула в люстерко, махнула гладкою косою.
— Куди ж ви за тою гарбою прямували?
— П’ятінко, — таємничо шепнула нявка, — проти ночі не казатиму, щоб не прикликати… А взагалі ми шукаємо його, — вона махнула підборіддям у бік хованця, — зниклого господаря.
— Бо йому, — п’ятниця теж махнула підборіддям у бік хованця, — тепер у хату — зась?
Нявка звела зелені бровки у подиві.
— Ти як знаєш?
— Не перший рік на світі живу, — п’ятниця зубоскалила дзвінко й заразливо, — багато бачила… Але чим можу зарадити я?
— Виведи нас до міста! Ти ж у місті щоп’ятниці буваєш!
Пані гмикнула. Заховавши нарешті люстерко, вона ще раз тріпнула косою, дала хованцеві легенького щигля по носі, від чого той осів на землю з виразом нірвани на чорній пиці, і зареготала:
— А ви самі дороги не знайдете? Стоїте просто над стежкою і не бачите її?
Вона тицьнула пальцем у землю, крутнулася на підборах і, голосно регочучи, зникла в лісі.
Майже невидима стежка крутилася поміж сосон. Навіть нявка, яка все своє життя мешкала в цьому дрімучому лісі, не знала тої стежки — тільки коли їй показали заледве прим’яту врунисту траву й кілька стоптаних паростків корчастої малини, вона впевнилася, що через кляті чагарники таки направду хтось ходить.
Краще й не уявляти, хто саме послуговується стежкою, яка дереться крізь найгустіші хащі й найпотопельніші болота! Але стежка була, а отже, нявка й хованець, не виказуючи постраху, мали нею скористатися.
Нявка зробила перший обережний, сторожкий крок, ніби то й не рідний ліс, а страшний чужинський праліс, де тільки хижий звір шастає. Позаду неї сопів хованець.
— Всю шерсть собі в шалині повискубую, — буркотів він. — Ти справді бачиш стежку — чи тебе зачарували, щоб ти завела мене в найдальше болото і втопила?
Стежка спочатку довго бігла вгору, а потім почала стрімко спускатися в долину. Хованця тягнуло вниз, ноги зашпортувалися за гілляччя, і двічі він ледь не проїхався носом по землі. Нявці теж не щастило: нога її провалилася в нірку, нявка не втримала-таки рівноваги та хрьопнулась уперед, підвернула руку й від болю заплющила очі.
— Вставай, піднімайся! — злякався хованець. Нявка лежала тиха, гейби нежива. — Підводься, будь ласка!
Нявка розплющила одне око. Чолом проповз величезний мураха, тягнучи за собою вдвічі більшого за себе жука. Головою вона лежала в мурашнику, який перетинав зрадливу стежку. Нявка звелася на одному лікті, бо друга рука нестерпно пекла. І застигла.
Хованець прослідкував за її поглядом.
Просто в центрі мурашника покоївся кістяк. Мурахи виїли і м’ясо, і шкіру. Тільки з розведених крил можна було здогадатися, що скелет — лиличий. По маслаках діловито повзали мурахи, наче їх не обходило, яку лиху справу вони вчинили, обсмоктавши живу істоту до кісток.
Хованець нахилився над мурашником і простягнув чорну руку, щоб поторсати кістяк, але нявка заверещала:
— Не руш!
І тоді сталося те, чого не могли передбачити ні хованець, ні його шаливірна товаришка: лиличий скелет підняв голову, змахнув крилами й почав обростати м’ясом і шерстю на очах у переляканих мандрівників.
Спершу під кістками з’явилися нутрощі, під ребрами забилося нічим не прикрите серце, у шлунку завирувала неперетравлена їжа. Потім серце сховалося під товщею м’яса, а тоді гола плоть швидко вкрилася шкірою і насамкінець шерстю.
Лилик підморгнув мандрівцям і зручно всівся на мурашнику, а мурахи, зрадівши новій несподіваній поживі, гайнули до нього з усіх боків. Тільки щойно перший мурашка заліз на лилика й спробував його вкусити, то дригнувся й завмер. Його руді брати кинулися навтьоки, тягли за собою великі яйця, й за мить мурашник повністю знелюднів.
Нявка дивилася на лилика, мов загіпнотизована.
— Стільки днів пролежав, тьху! — вилаявся знагла воскреслий лилик. — Щоб його гнітуха поїла! Стільки днів без руху, без їжі.
Лилик оглянув себе з усіх боків і, видать, лишився задоволеним тим, що вздрів. Хованець бачив тільки це: підсліпуваті очі, великі крила й рухливий носик лилика, який повсякчас щось винюхував. Він із моторошною ясністю уявив, як лилик вчеплюється йому у шерсть на тім’ї гострими кігтями, як усмоктується в голову. Як він їсть мозок, і як помалу з голови висотується все, що робить хованця живим. А потім тягне знерухомлене тіло до криниці й вкидає на саме дно. Хованець уже чув підошвами, як входить у холодну воду, — і був би й упав одразу навзнак, як підкошений, якби не спружинив щільний ожиновий кущ позаду нього.