Якби Марадона знав, де працює товаришка й колишня однокласниця його дружини, подив його межував би з нетерпимістю. Василина здогадувалася про це й тому ніколи про свою однокласницю чоловікові не розповідала. Архів СБУ — це, звісна річ, не сірий потворний будинок на Володимирській, а все ж… Зі своїм загостреним почуттям справедливості, з нутряною своєю ненавистю до чекістів Марадона ніколи б не зміг нормально ставитися до людини, яка налагоджує комп’ютерні мережі в тій конторі. Василина ж, на відміну від запального чоловіка, до вибору товаришки ставилася по-філософському: є люди, які будь-яку роботу сприймають просто як роботу. Їм доручають, вони щось виконують. За виконане отримують гроші. І не сприймають красивих слів про життєвий вибір і його свободу. Була робота — пішли працювати в СБУ. А що — там теж трапляються хороші люди!..
— Так-так-так, — говорила між тим Василина, — ти ж розумієш… Нікому, жодного слова, присягаюся… Початок вісімдесятих років, мордовський табір, в’язні сумління… Святослав Пилипович Шапка… записуєш?.. Що-о-о?.. Ага, ще в нього був товариш — Олександр Остапович Шкварченко… Та я шукаю третього, має бути третій товариш — із північних народів, розумієш? Ну, якути, евенки, може, щось таке… Ага… Що-о-о? Що ти кажеш?.. Ні, не може бути! Таких збігів не буває!
Василина надовго замовкла, тільки кивала раз у раз, наче товаришка, яка зараз перебувала за сотню кілометрів від містечка Рябокінь, могла її побачити. Марадона підступав до дружини у розпачі, але вона лишень відмахувалася долонькою, стисненою в рішучий і безкомпромісний кулак.
— Та ти що!.. Ага, і тоді ти… Боже, я не можу в таке повірити!.. А ти могла би, може, якісь копії… Ну, вважай, що я тобі цього не говорила… Що ти кажеш?.. Так, так… А як його звати? Як-як? Мі-чил-ла? З двома «л», так? Ага, і це все, що відомо?.. Слухай, ти просто не уявляєш, як я тобі вдячна!.. Так, так, на День перемоги обов’язково приїду. Разом із чоловіком приїдемо — батьків моїх провідати… Я тобі подзвоню, аякже! Ну, ще раз дякую! Бувай!
Василина обернулася до чоловіка. Сказати, що вона відчувала себе розгубленою, — нічого не сказати. Вона почувалася, як дитина, яка стрибала з крижини на крижину, стрибала — та й шубовснулась У воду.
— Ну, — не витримав Марадона, — кажи вже!
Хованець заскавчав, підспівуючи йому.
Василина нарешті відтанула.
— Третій на фото — то, швидше за все, якут Мічилла. Сиділи вони всі троє в одному бараку, чи як воно там називається… Шапка звільнився найпершим, потім звільнився Шкварченко, останнім Мічилла — але він так і залишився там на поселенні. Нещодавно загинув. Нещасний випадок якийсь, але вона не знає точно. Дуже неприємна історія з його загибеллю, але ніхто нічого толком не говорить…
— А звідки вона то так зразу?..
— А це найцікавіше. Десь не так давно прийшло розпорядження підняти справи на Шапку і Шкварченка і передати в Центральне управління. Вона особисто займалася передачею і переглянула папери. Тому зразу згадала і прізвища, і обставини… А на Мічиллу — на нього ж в Україні справи не було — вона робила запит у Москву. Вони звідти передали копію… А потім Головне управління надіслало до архіву лист, що справи під грифом таким-то знищено. Все — службова таємниця… А, найголовніше забула! У таборі була сутичка, крім цих трьох — Шапки, Шкварченка й Мічилли, фігурував іще четвертий. На прізвище Горбань…
Хованець загарчав зловісно.
Розділ IX
АБААСИ ОЙУН
Коли в бараку дзявкали двері, мимоволі здригалися всі. І тепер він спочув, як внутрішньо скулився, очікуючи… чого очікуючи? Що гірше може з ним статися? Перед очима постала газетна стаття, його прізвищем підписана: «Визнаю, що помилявся, борючись проти радянської влади, і засуджую ідею самостійності України». Посміхнувся сам до себе: три пачки цигарок — ото й усієї плати за зречення. А думав, як інших, до Києва повезуть… «Горбань, — казав йому головний телефоніст табору й за сумісництвом — комітетник, — не будеш співпрацювати, сам знаєш, що буде. Ну, може, й випустять тебе на рік раніше. Але ж за місяць — другий знову загребуть! Статтю написав, це добре. Відрікся, ми цінуємо. Ще треба товариша напоумити, розумієш?» Так, відректися замало. Важливішими будуть розмови про співмешканців — ті розмови, яких, раз почавши, не уникнути…
Двері відхилилися, зарипіли.
Він побачив наглядача, який увіходив до бараку, відчув: зараз щось трапиться. Сивий, який лежав на верхньому ярусі протилежних нар, заворушився, застогнав. Із-під ковдри заледве було видно сивий чуб і гострий лікоть.
— Чому накритий із головою? — гавкнув наглядач. — Не положено!