Сивий здивовано поглянув на співбесідника.
— Він, — пояснив гість, — помер. Півроку тому. Пам’ятаєш, там улоговина безліса, де залізниця проходить, і поїзд іще так зненацька вискакує. То він, кажуть, ішов по колії зі станції і чи то спіткнувся і впав, чи то якось поїзда не завважив, але… під колесами… загинув. І, що найжахливіше, його поїзд не переїхав, а якось зачепив і потягнув за собою по шпалах, дуже сильно побило його, понівечило. Отак…
Сивий мовчки підвівся, дістав третю склянку, до половини налив її горілкою і накрив скибкою чорного хліба.
— Славо, якби ти знав, як мені тяжко. В мене нікого не лишилося тут. Я ж виїхав з України ще на початку дев’яностих — щойно можливість з’явилася. У мене ж тепер і гроші є, і хата в Лондоні — маленька, щоправда, та там усе маленьке… Але я, як дурень, вернувся і тут тягаюся з міста в місто…
Сивий лікар Святослав Пилипович Шапка вийшов із кухні й за хвилю повернувся зі світлиною в руках. Кинувши дивний погляд на фото, він обережно поставив його на столі, притуливши до стіни під вікном. На світлині троє молодих чоловіків обійнялися; двоє з них — сам Святослав Пилипович і його друг Олександр Остапович Шкварченко — усміхалися невідомому фотографу, а третій — довговолосий якут Мічилла — замислено глядів мимо об’єктива.
Святослав Шапка налив ще по одній.
— А пам’ятаєш, — мовив гість, — це ж я вас знімав! Хіба я думав тоді… Та я й гадки не мав, правда!.. Ти вже пробач мені… я розумію, як тобі важко… після всього…
Святослав Шапка заспокійливо поплескав гостя по плечу. Горбань зітхнув з полегшенням.
— А знаєш, — заговорив він знову, — я в Британії докторську захистив… Ну, ти ж розумієш, по-їхньому то докторська, по-нашому, мабуть, кандидатська… Я навіть візитки собі зробив, хочеш одну?
Він витягнув із кишені візитку: синьо-червоний логотип «BUF» — переплетені готичні літери — і синій напис «Володимир Матвійович Горбань, доктор фізико-математичних наук, голова Фонду Британського університету».
— А що це за фонд? — чи не вперше за вечір промовив Святослав Шапка.
— А це, чесно кажучи, я сам і заснував. Знаєш, треба ж було щось робити… Я спочатку в університеті там намагався викладати, але мене в штат не брали, тільки лектором — ну, це ніби як за сумісництвом по-нашому. Я два роки пропрацював — та й кинув. А тоді оцей фонд створив. Ми різні програми підтримуємо… — він завагався, добираючи слова, — в основному, технічного спрямування. Винаходи різні, знаєш…
У відповідь на його слова Святослав Шапка вкотре підвівся з-за столу й пошкандибав до спальні. У дверях він з’явився за кілька хвилин із пачкою паперу, скріпленою старим картонним швидкозшивачем. Господар відгорнув обкладинку й підсунув пачку гостю. Той прочитав швидше, ніж устиг здивуватися тому, що йому показують: «Святослав Шапка. Моделювання майбутнього: засоби локалізації небезпеки на основі аналізу психічних показників. Докторська дисертація».
— То ти захистився? — здивувався гість.
Господар похитав головою.
— Не розумію… — знизав плечима Володимир Горбань.
— Я писав це, — пояснив Святослав Шапка, — чи не всі роки з тої пори, як звільнився. У мене в лікарні спершу небагато роботи було, я не за фахом працював… Та то пусте… У нас медучилище є, до мене студенти цікаві приходили, ми з ними експерименти ставили. А я все записував, занотовував. Бачив би ти, скільки в мене тих грубезних зошитів було! Тільки я все повикидав минулого року, як комп’ютер купив. Я це нікому не казав, а тобі скажу — ми ж не чужі, еге ж? — у мене в останній рік таке відчуття з’явилося, що вже час. Розумієш? Мічилла навчив мене шаманству, посвятив у таїнство, але головного не сказав: не можна перестати бути шаманом. Відступника або божевілля чекає, або смерть. А я відступник. Щойно повернувся з табору, закинув усе, почав книжки читати. Так зголоднів за книжками за десять років! І там ніби багато читали, але ж тут — таке розмаїття!
Святослав Шапка замріяно заплющив повіки. Гість не здивувався: з кухні добре проглядалася кімната, всі стіни якої були завішені книжковими полицями, а вздовж однієї стіни чотири книжкових шафи тулилися одна до одної й височіли аж ген до стелі.
— А потім оцю дисертацію почав писати, — продовжував господар, — почитав іще так дещо по шаманству, свої досліди долучив… Бачиш, — він вказав на роздрукований текст на жовтуватому дешевому папері, — забив усе в комп’ютер… Спочатку так важко було! Я ж навіть друкарською машинкою зроду не користувався, одним пальчиком клацав… А потім нічого — звик. Тепер чотирма пальцями клацаю, дуже зручно, — він соромливо усміхнувся, мов зніяковів од власної балакучості.