Але майбутнє може належати тільки комусь одному. І це буде він, Горбань.
…Двоє довбех нічого лікарю Шапці не зробили. Просто — одненьке попередження. Щоб був обачний. Аби певен був, що диск із дисертацією все одно згодом належатиме тому, хто має на нього право. Не повірив Слава хлопцям — то й що! Ще матиме можливість перевірити. Дуже скоро матиме.
І це не помста, ні. Просто Мати-Хижа-Птиця вчора залетіла до нього в сон, черкнула крилом по голові й налякала його до півсмерті. Його, абааси ойун, — ота Мати-Хижа-Птиця — шаманська покровителька. А він не любив лякатися. Він уже раз перелякався на решту життя. Можна сказати, своє він відлякався. Нехай тепер боїться хтось інший.
Вже час, вирішив він. Сьогодні вже час.
Шістдесятирічний лікар Святослав Пилипович Шапка вперше серйозно замислився над тим, що людина є смертною. Навіть десять років мордовських таборів не зломили в ньому певності в тому, що вже з ним нічого точно не може статися. Та останній рік він дедалі частіше мав відчуття, що на нього невблаганно насувається грізне й безповоротне. Боровся з холодом, який раз у раз підступав до серця, твердо повторював собі: з ним нічого не може трапитися. Ще ні. Ще не зараз. Він ще встигне зробити, що намітив. Але сьогодні, щойно він прокинувся, ця певність остаточно випарувалася.
Не було й шостої години, коли Святослав Пилипович увімкнув комп’ютер, витягнув із шухляди письмового столу новенький лазерний диск, вставив його у дисковод. Диск він придбав учора в комп’ютерному клубі, ще навіть не знав, як ним користуватися. Знав тільки напевне, що його комп’ютер зможе на нього записати потрібну інформацію — проконсультувався з цього приводу вже давно. Більше нічого його не цікавило.
Сивий лікар розкрив потрібну папку в комп’ютері, знайшов кілька вордівських файлів. Один по одному відкривав їх і перезаписував у форматі.pdf. Він розумів, що, роздрукувавши файли з цього формату, можна їх сканувати і ще раз записати у ворді, але все-таки вважав. pdf чомусь надійнішим.
Переформатувавши необхідні файли, він перекинув їх на новий диск. Приліпив на матовий бік наклейку: «Дисертація (ост. варіант)». Поклав у конверт і заліпив.
Те, чим він зайнявся опісля, не можна назвати інакше, ніж жахливим вандалізмом. Він не надто розумівся на комп’ютерах, і тому не був певен, із чого починати. Відкривши директорію «Диск С», видалив папку «Мої документи». Здивувався, що папка, щойно видалена, незбагненним чином відновилася. Зазирнув усередину — вона була порожня. Тоді він видалив усі файли з «Кошика». Не знав, що робити далі, і тому просто виділив усі файли на диску С і відправив їх у кошик. Комп’ютер образився, вимагав підтвердження для програмних файлів. Святослав Пилипович рішучо натиснув «Підтвердити всі». Більшість файлів полетіла в «Кошик», частина самовідновилася. Він відкрив «Кошик» і натиснув «Очистити».
Файли почали зникати, але зненацька комп’ютер завис.
Святослав Пилипович спробував його перевантажити, але той виснув у найнесподіваніших місцях. Сивий лікар плюнув на це, відімкнув машину від електрики й від’єднав системний блок. Відкрутивши всі гвинтики, які тільки можна було знайти, він розібрав системний блок на складові, розклав їх окремо на підлозі. Потім вийшов у передпокій, чимось недовго шарудів, а повернувся з молотком і дерев’яною дошкою в руках.
По одній частини системного блоку піддавалися катуванню невблаганного молотка. Понівечені деталі Святослав Пилипович скидав на розстелену на підлозі газетку.
Коли не лишилося жодної живої деталі, сивий лікар, мов такої наруги над комп’ютером йому видалося мало, скрутив газетку з розбитими мікросхемами й відніс її у лазничку, висипав у ванну. Відкрутив гарячу воду і спостерігав, як вона наповнює ванну до країв.
Нарешті задовольнившись зробленим, він виніс мокрі уламки комп’ютера на смітник. Монітор, клавіатуру, мишку й принтер обережно розставив у передпокої з явним наміром комусь подарувати.
Святославу Пилиповичу більше за все кортіло лягти й заплющити очі, але він розумів, що лягати ще зарано. Одягнув теплу куртку, сховав до кишені конверт із диском і вийшов у сльотавий зимовий ранок. Мав єдину надію, що за ним зараз ніхто не слідкує. І ще мав певність, що якби слідкували, він би це звіриним нюхом вчув миттєво.
Проїхавши кілька зупинок на автобусі, лікар спустився крутою вуличкою і опинився перед низькою хатою. Зелений дах був притрушений мокрим снігом, але сніг швидко танув і сповзав донизу, лишаючи по собі прогалини. Кілька вікон у хаті світилося.