— Ю-ра-си-ку, — його так усі називали, вимовляючи ім’я по складах, кожен склад окремо, — Ю-ра-си-ку, це твій був матеріал про козятинську мафію, правда?
— Ну? — буркнув Юрась.
— А скажи-но мені, Ю-ра-си-ку, ти сам їздив на місце пригоди?
— Ну?
— Яка жахлива історія! Двоє мафіозі підступно викрали і з’їли цілий лоток лимонних тістечок… Який нахабний злочин! І це вже не перший раз?
Юрась Булочка засовавсь у кріслі. З восьмого класу він мріяв вести кримінальну хроніку, недбало, гостро й вишукано писати про криваві злочини, пропонувати свої версії викриття правопорушників, саркастично запитувати: «Коли нарешті кияни перестануть боятися заходити в під’їзди власних будинків?» Він бачив яскраві заголовки своїх статей: «Кривава драма в передмісті», або «Злочинець не лишив слідів», або «Закляті вороги під одним дахом». Але чомусь кримінальну хроніку Вальтер Тадейович доручав оцьому дівчиську метр п’ятдесят три на зріст, а його, неперевершеного Юрася Булочку, відправляв на розбори козятинської мафії через лоток лимонних тістечок.
Юрасеві раптом гостро закортіло лимонного тістечка, такого, як колись випікали у нього в школі, і він, подібно козятинським мафіозі, зараз залюбки би підступно викрав і з’їв цілий лоток жовтих лимонних тістечок — два шари густого, пухкого, божественного крему…
Брудно-біла «копійка» проїхала знак «РЯБОКІНЬ» — на білому тлі, про себе відмітив Юрасик, скидаючи швидкість, — і вгризлася в снігову кашу, ще глибшу й бруднішу, ніж на трасі. Вечір давно огорнув землю, але, як не дивно, центр районного містечка Рябокінь світився ліхтарями. Деякі з них час від часу починали судомно блимати і раптом згасали, але знову, ніби поборовши миттєву слабкість, спалахували тремким світлом.
У пошуках готелю Юрась Булочка і Ліна кружляли центром містечка, доки не вперлися фарами в якесь заворушення на дорозі. Юрась сміливо натиснув на клаксон, і Ліна боляче стукнула його кулаком по коліну.
— Зупиняй машину й не сигналь, дурню!
Вона почала хапливо відшпилювати пасок безпеки. Ліна мала добрий нюх на катастрофи, кримінальні розбори, убивства й нахабні пограбування — на все, що могло збільшити продаж газети масовому читачу. І зараз її тонкі ніздрі вчули запах крові, що парувала від дороги. Причепивши за вилогою коміра дублянки майже непомітний мікрофон й запхнувши руку в кишеню, щоб у будь-який момент натиснути на червоний ґудзик на диктофоні, Ліна підскочила до натовпу, що темною масою ворушився на дорозі біля розпростертого тіла немолодої жінки.
Розкинувши руки, жінка лежала на асфальті горілиць, не розплющуючи очей до схилених над нею облич. Шия жінки була неприродно вивернута, з-під шалика визирала велика чорна родимка. Темне пасмо густого волосся вибилося з-під шапки, між бровами застигла стражденна зморшка. Її пальто було вимащене брудним снігом, а на рукаві лишився брудний відбиток — дві смуги. Повіки жінки жалібно здригалися.
Спершу під’їхала «швидка», потім міліція, яка почала розганяти натовп простим питанням: «Ви бачили, як це сталося? Нам потрібен свідок!» Вийнявши з кишені дублянки журналістське посвідчення, Ліна підскочила до представників влади, махнувши Юрасю Булочці: «Фотографуй усе, що зможеш!»
— Доброго вечора! Столична газета «Речовий доказ», — вона помахала посвідченням, де на чорно-білій фотографії їй було ніяк не більше чотирнадцяти років, — ім’я потерпілої?
Розгубившись од шаленого штурму маленької журналістки, недоладний міліціянт, що мав кучму неслухняного волосся й синющі довірливі очі, покірно відповів:
— Мар’яна Богданівна Омелянич.
— Що сталося?
— Де-те-пе, — лаконічно й містко повідомив він.
— Які ушкодження на тілі? — спитала Ліна, не даючи йому передихнути.
— Гематома на голові, здається, поламані ребра.
— Вона помре?
— Звідки мені знати! — не витримав напору знахабнілої журналістки представник влади.
— Свідки є? — Ліна не звернула уваги на його праведне обурення.
— Свідків, як завше, нема, — ядуче відповів той.
Ліна клацнула ґудзиком на диктофоні, не виймаючи руки з кишені, щоб міліціянти не здогадалися, що їхні слова вже закарбовані на віки на скрижалях журналістського знання і скоро стануть надбанням людськості. Джерело інформації не можна було назвати офіційним, а Лінину поведінку етичною, але вона втішала себе тим, що у статті завжди можна розмито зазначити: «Як нам стало відомо з поінформованих джерел…»