Орест зняв зі стіни старий якутський бубон. Шаманський бубон, який ще недавно належав лікарю Святославу Пилиповичу Шапці.
— Бачите, — мовив він, — весь час у мене висів на стіні у вітальні. Ще з тої пори, як мені його в лікарні віддали після батькової смерті…
Хованець лащився до господаревої руки — то лизне, то просто тицьнеться чорним носом. Раз у раз покусував господареві пальці й аж гарчав від задоволення. Мабуть, йому пригадалося, як колись давно-давно, наче в іншому житті, він був загубленим, безпритульним псом, який тинявся вулицями і шукав собі дому. Він сам обрав собі оселю. І нікому більше не дасть скривдити її господаря.
— Я, знаєте, люблю часом брати його в руки. Він такий… як би це сказати… лункий. Стукнеш по ньому — луна йде.
Василина й Ліна Оверченко сиділи на дивані, Орест і Валерій Нечипоренко — в кріслах, але у невеликій Орестовій вітальні місця на всіх не вистачило, і Юрасю Булочці та Марадоні довелося прилаштуватися на килимі.
Юрасик не почувався ображеним: у долоні він тримав високий фужер із шампанським, в голові вже теж шумувало шампанське, щоки Юрасикові розчервонілися, а очі блищали.
Марадона ж цмулив своє шампанське ліниво, він знову набрав вигляду вайлуватого ведмедя, розкошланого, незграбного, з великими синіми наївними очима.
Василина поставила фужер із шампанським на круглу колінку, усміхалась до всіх приязно, відповідала на жарти, але дивилася тільки на дивом воскреслого чоловіка.
— Гадаєте, — казав Орест, — чому вдруге не змогли відтворити винахід мого батька? Здається, я можу відповісти… Якось крутив я бубон у руках, крутив, дивився, як він зроблений…
Ліна Оверченко, вдягнена у довгу сукню, сиділа, закинувши ногу на ногу. Зграбні литки її були обтягнені матовими тонесенькими панчохами, на ступнях — невагомі туфлі на шпильці. Юрась не міг утриматися, щоб не кинути погляд-другий на руду журналістку. Фужер вона відставила на журнальний столик, а на коліна взяла якутський шаманський бубон.
— Отож, — пояснював Орест, — крутив я його в руках, крутив — та й відгорнув оцей вільний край шкіри, що стягнений на жилку…
Ліна теж покрутила бубон. Людська фігурка, намальована на оленячій м’якій шкірі, піднімалася з землі на небо. Журналістка постукала по шкурі, й по хаті прокотився загадковий звук, викликаючи глибинні мрії про подорожі, вогнища в лісовій глушині, зустрічі з невідомим, про все таємниче і незбагненне. Ліна Оверченко легко потягнула кільце-жилку — і вивернула вільний край шкіри назовні.
На внутрішньому боці великого кільця вона вголос прочитала нашкрябаний чорнилом напис: «Страх».
— Страх? — вигукнув Юрасик. — Отже, прилад читає не майбутнє, а людські страхи? І тоді людина може зробити правильний вибір?..
«Подолавши страх», — по-суфлерському муркнув хтось у нього над вухом. Він інстинктивно озирнувся. Якась маленька істота в білій, майже прозорій сорочці шугнула в куток і там розчинилась у темряві. Де щойно лежав, розваливши лапи, Хованець, мружило очі дивне кудлате створіння. Журналіст кліпнув. Видиво розсіялось, і все стало на свої місця.
— Подолавши страх, — уголос промовив Юрась Булочка, без жодних докорів сумління присвоївши не знати чию думку.
Людська фігурка на бубні озирнулася через плече, усміхнулась Юрасикові і поманила його за собою.