Ось уже й весна. Вітаю тебе, Мар’яночко, з 8 березня, хоча знаю, що цей лист дістанеться до вас значно пізніше. У мене все добре, навіть погода сприяє піднесенню настрою. Хоча до справжньої весни ще ой як далеко (тут вона вповні приходить десь на початку червня), все одно сонце вже активніше починає світити, тож і ми розправляємо крила й чистимо пір’ячко. На роботі в мене був капар (як каже тут один хлопець), бо прийшло поповнення, зовсім нічого не вміють, що не день, то одна-дві травми. Добре, що не тяжкі, я швидко хлопців „полагодив“. Мар’яночко, хочу тебе попросити ще про одну послугу: будь ласкава, надішли мені таку невеличку валізку, з якою часом лікарі ходять, бо в мене нічого нема, я весь свій медичний „струмент“ ношу в мішку, а це так незручно!
Я тут трошки прихворів, тіло час від часу ломить, ніби шкіру хтось із кісток обдирає, м’ясо на шматочки розриває, — навіть і не знати, що мені не так. Вдень — температура, вночі — жахи сняться. Є тут у нас один чоловік-якут, шаман. Він мене лікує. Не писатиму, що то за лікування, якщо Бог дасть і стрінемося, потім розповім. Я в нього помалу випитую етнографічні подробиці, так і здружилися. Цікава наука — не боюся цього слова — шаманство, нетрадиційна медицина. Цікава й дієва. Тому не хвилюйтеся, я вже набагато краще почуваюся.
Надсилаю вам свою фотографію — я тут із Щуриком і з нашим шаманом Мічиллою.
Цілую міцно, передавайте вітання всім знайомим».
Орест помацав конверта і зрозумів, що він не помітив фотографію, коли витягав листа: чорно-білий, не дуже якісний знімок на жовтуватому цупкому папері. З фотографії на нього гляділи троє усміхнених чоловіків, всі у розстебнутих сірих бушлатах. Посередині стояв молодий Святослав Пилипович Шапка.
Орест був певен, що Святослав Пилипович ніколи не писав матері листів, бо вона жодного разу їх Оресту не показувала, але ось вони, він тримає їх у руках… Чому мати приховувала ці листи від сина? Орест ухопив наступного — останнього — листа.
«Любі мої Мар’янко й Орчику!
Не знаю, чи ми ще побачимося з вами. Дуже дивне у нас виходить прощання — письмове. Я ніколи не гадав, що може так скластися доля, але що вже народу написано… У нас нарешті весна буяє, вона принесла спеку й комарів, жалять так, що рани лишаються, ця весна — рана в душі, коли я подумаю, як далеко ви тепер від мене. Шурик отримав із дому звістку: його жінка давно померла, майже зразу, як він дістався сюди, і тому всі його листи лишалися без відповіді. А потім до них додому приїхала його тітка: перебралася в ту хату жити, і їй поштарка віддала всі листи: вона їх не викидала й назад не пересилала, щоб Шурик довше не знав, що жінки вже нема. Їй там дуже тяжко без нього було — і на роботі тяжко, і взагалі… Тітка й написала, щоб Шурик не думав, що жінка його кинула. Такі в нас нерадісні звістки. Ось і я перечитував ваші листи, й так на душі щемко стало, так страшно! Якщо вже нам не судилося більше побачитися, то ви маєте право почати нове життя. Мар’яночко, не пиши мені більше, не наражай себе й Орчика на небезпеку. Пробач мені за все. Я певен, так буде ліпше для всіх.
Бережіть себе, мої кохані, і згадуйте мене зрідка.
Цілую й обіймаю маму Мар’яну й маленького хлопчика Орчика, тато».
Розділ XII
ВІДЬОМСЬКИЙ КОНТРАКТ
Ліна та Юрась Булочка сиділи спинами одне до одного по два боки зсунутих докупи ліжок у своєму тимчасовому притулку, де на вікнах мороз почав вимальовувати кришталеві візерунки. Посередині, в канавці між ліжками, лежав диктофон.
Вони прослухали касети, які Ліна підступно вкрала в лікарні, вже з десяток разів. Все було прекрасно й корисно, і статтю можна було доповнити цінною інформацію, коли б не одне «але»: касети явно були речовим доказом, їхнє місце — у тих, що розслідують убивство, а тепер як їх туди перенаправити? Те, що Ліна та Юрась почули, змусило їх дуже і дуже замислитися.
Юрась, колупаючи пальчиком дірку на шкарпетці, яка просто на очах катастрофічно збільшувалася, втупив погляд у стелю — у жовті застарілі патьоки, певно, минулорічних дощів, коли від води стеля розбухла, потім висохла, але тиньк набряк, як пухлина, і загрожував будь-якого моменту обірватися пожильцям готельної кімнати на нічого не підозрюючі голови.
— Ю-ра-си-ку, — заговорила Ліна, відірвавши колегу-журналіста від колупання шкарпетки, — ти що надумав? Тікаємо додому, в редакцію, і просто пишемо цікавий матеріал — чи підемо у міліцію?
— У міліцію я б тебе відправив хоч зараз, але ж ти і мене за собою потягнеш! А зрештою, хіба міліція не оглянула ту кімнату, перш ніж її прибрали? Якщо там мертвого знайшли, мали б усе там ще раз догори дриґом перевернути! Виходить, касети їм не потрібні…