Ліна ступила у велику вітальню, але не встигла її роздивитися, тільки помітила в кутку високе трюмо, завішене темною важкою тканиною. Майже одразу до неї вийшов високий ставний парубок, вік якого вона так точно визначила ще в готелі: трохи старший за неї. Він простягнув руку.
— Орест, — мовив він, потискаючи долоню гості. Ліна ковзнула поглядом по їхніх сплетених руках, і їй здалося, що долоня її затрималася в чужій долоні на мить довше, ніж цього вимагають правила соціальної гри.
— Ліна Оверченко, — представилась вона, обережно вивільняючи руку. — Я журналістка. Столична газета «Речовий доказ». Ми з колегою приїхали сюди у зв’язку зі смертю Святослава Пилиповича Шапки, але так сталося, що ми виявилися ледь не свідками… — Ліна на мить замислилася, добираючи слово, — загибелі Мар’яни Богданівни Омелянич…
Орест сів на диван, тоді слабко махнув рукою, пропонуючи Ліні теж сідати.
— Кажіть, — хрипким голосом мовив він.
— Вибачте, але справа в тому, — заторохтіла Ліна, — що вчора я ходила в лікарню. Я хотіла написати велику статтю для нашої газети про головного лікаря районної лікарні, колишнього політв’язня, відомого на заході своїми публікаціями в царині психології. Я була в його кабінеті, — тут Ліна зробила двозначну паузу, а Хованець нашорошив вуха, — і там натрапила на касети з записами снів Мар’яни Богданівни. А коли ми з колегою тільки прямували в Рябокінь, то проїжджали повз аварію, в якій постраждала жінка, і навіть дізналися її ім’я…
— Не тягніть! — не витримав Орест.
— Я хочу, щоб ви послухали касету, — промовила Ліна й увімкнула диктофон.
Орест заплющив очі. З диктофону звучав голос його матері, якого, він гадав, уже ніколи не почує.
«Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас».
«Про мене?» — низький чоловічий голос.
«Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи.
Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх».
«Ти їх пам’ятаєш? — в чоловічому голосі вчувається напруга. — Ти пам’ятаєш, що вони говорили?»
«Дуже чітко… Обоє в чорних довгих пальтах, рукави реглан. Обидва русяві, стрижка під „бокс“, обличчя дуже рум’яні. Я навіть пам’ятаю їхні ноги, вдягнені в чорні важкі бутси з широким рантом. Вони говорили з вами, а я слухала. Вони зовсім не звертали на мене уваги, а я так хотіла, щоб вони побачили, що я їх чую, і забралися з вашого кабінету!»
«Що вони говорили?»
«Зараз, зараз я згадаю… Мені здається, вони вам погрожували. У них такі були обличчя! Один каже вам: бісів шаман, на комп’ютері ти копію не лишив, дуже мудро, але треба було ще про диск нікому не бовкати. А другий як заведеться: де диск? де диск? — схилившись над столом і спершись на нього руками. Ви кажете: диску вже нема… Другий як смикнеться, як ухопить вас за горло. А ви, мені здалося, пробурмотіли дуже дивні слова: „Мати-Хижа-Птиця“… А я лежу — і ні поворухнутися, ні слова сказати… А перший ляснув колегу по спині й потяг до виходу, а потім вам: ми ще повернемось. І тут я раптом здобулася на слово: „Я вас запам’ятала“. Ледве прошепотіла — чи й почули вони? Тільки один із двох уперше глянув тоді на мене, але нічого не сказав, вийшов».
«Ти їх ніколи раніше не бачила? Не в моєму кабінеті?» — голос Святослава Пилиповича.
«Ні, здається… Ні… А чому ви — бісів шаман?»
Ліна вимкнула диктофон.
— Далі вже нічого не записано, — мовила вона.
— Виходить, — звів на неї темні очі Орест, — маму вбили через те, що вона виявилася випадковим свідком? Але що ж тоді шукали в її хаті?
Хованець низько й сердито рикнув.
Коли сонце скотилося за розкуйовджений зимовим лихим вітром гребінь лісу, коли над землею одна по одній зашурхотіли безформні, тихі, небезпечні тіні, коли кроки перехожих із заклопотаних і неуважних зробилися обережними й сторожкими, на околиці містечка в одноповерховій низькій хаті з пласким верхом стиха рипнули двері.
По той бік вулиці від хати, за старою покрученою липою, зірвалося два зітхання, що розрізнити б змогло тільки надзвичайно чутливе вухо. Хованець і нявка напружено спостерігали за відхиленими дверима, з яких з’явилися дві темні постаті. Лихоманковий рум’янець на їхніх щоках світився навіть у сутінках.