Нявка стулила повіки. Нежива долоня душила горло.
Раптом ззаду вчувся розлючений рик, і нявка відчула, що її вже ніщо не тримає. У якомусь дивовижному сальтомортале над її головою летів хованець. Вона дивилася на його чорний кудлатий живіт і не могла відвести погляду. Хованець стрибнув на темну постать, і два тіла покотилися по землі, розбризкуючи навкруги брудне сніжне місиво. Сплетені в клубок, де не розрізнити було ні ніг, ні рук, вони котились і перекидались, і здавалося, що перекидається світ, що місяць падає під ноги, що дерева ростуть із неба, що калюжі — то чорні хмари, навислі над головою.
І тут на плетиво тіл упала ще одна постать, розриваючи клубок навпіл. Уже нявка могла вирізнити волохаті хованцеві ноги, що вперлися в землю, повільно піднімаючи важке, велике, незграбне тіло. Вже нявка могла бачити, як над тілом хованця нависли двоє, притискаючи до землі, щоб не підвівся. Жовте ікло зблиснуло й уп’ялось хованцеві в груди з лівого боку. Нявці здалося, що на шкірі виступила кривава пляма, хоча її в нічному мороці ніяк, ніяк не можна було б розрізнити…
І нявка тонко заверещала, жахаючись власного голосу.
Розділ XIV
ЛОВИ-ПЕРЕГОНИ
— Вас провести? Де ви живете? — спитав Орест, стоячи на порозі материного будинку. Ліна, запхавши маленькі руки без рукавичок у кишені зеленої дублянки, спустилася з ґанку.
— Я в готелі. Тут зовсім близько. І автобус прямий ходить, тому не турбуйтеся, дякую.
Хованець незадоволено гавкнув.
— Бачите, — мовив Орест, — і пес каже, що треба провести.
— Ні, ні, — зашарілася Ліна, — дякую. Я прекрасно дощу сама. Тут у вас тихо, не те що в Києві…
— Ну, до зустрічі, — сказав Орест, простягаючи Ліні руку й затримуючи її долоню в своїй знову, здалося, на мить довше, ніж треба. Ліна зашарілася ще полум’яніше, але вечір сховав усі фарби. Орест хитнув головою: — Ні, ми все-таки доведемо вас до автобуса, нам теж уже їхати час…
Вони мовчки, супроводжувані темним, як хмара, Хованцем, дійшли до зупинки, і майже одразу над’їхало два автобуси — у протилежні боки. Ліна заскочила на підніжку й помахала Орестові рукою. Дві половинки дверей зійшлися докупи, й автобус розтанув у темряві.
Орест перетнув дорогу й собі сів ув автобус. Хованець примостився йому побіч ноги, поклавши важку голову на забрьоханий черевик.
Жовтий автобус помалу сунув дорогою, а Орест згадував матір, Святослава Пилиповича і цю дивну жінку-журналістку, більше схожу на дівча, на школярку-бешкетницю, яка не ходить, а весь час бігає, ледь нахилившись уперед, ніби тягне її кудись одній їй відома мета. Він усміхнувся сам до себе, поплескав Хованця по крутому загривку.
Автобус зупинився, і чоловіка та пса сховала в обіймах вулиця. У кінці провулку темними обрисами вже маячів їхній будинок. Зараз вони відчинять двері, увімкнуть в усіх кімнатах світло, розганяючи пустку, що причаїлася по кутках за той день, що їх не було вдома, розчахнуть кватирку, впустивши до хати вологого, свіжого повітря, і крізь неї вилетять надвір і розчиняться в сутінках усі жахи, що оплели серце. І все буде так, як має бути.
Чоловік і пес спокійно йшли додому. Раптом пес на мить зупинився, вдихнув холодне повітря й рикнув. Присмерк звурдився і сформувавсь у дві темні тіні, які помалу набирали чітких обрисів, й ось уже зір може вирізнити чорні довгі пальта, що метуть заполами брудний сніг, важкі черевики, ось уже погляд упирається в недобрі очі на червоних з вечірнього морозу лицях.
Хованець несамовито загарчав, й Орест спиною вчув якусь надприродну небезпеку.
— Ти, слухай, треба побалакати, — сказав один із двох.
Орест відступив на крок. Лишень не дати їм наблизитись упритул: у нього нема жодних шансів проти цих двох. Хіба тільки чорний, великий, вірний пес…
— Треба побалакати, — повторив незнайомець. Одна рука його здавалася довшою за другу, бо продовженням долоні вгадувався пістолет із довгою цівкою.
Орест свиснув псові і розвернувся на сто вісімдесят градусів. Якби його хто спитав зараз, чи він злякався, він не зміг би відповісти, але точно знав, що хоче жити. Хоче жити, тому що в єдиному на все містечко готелі зараз спалахне світло в кімнаті, і жінка-дівча, скинувши зелену дублянку, витягне з сумки побитий диктофон, який працює досі тільки силою її навіювання, і сяде писати статтю про Орестового батька. Батька! Якби знати про це раніше! Серце Орестове стислося від почуття провини: за два дні він утратив батька й матір, але почувався дивно щасливим, коли пригадував руді коси маленької журналістки та її звучний голос. Орест побіг.