Напіврозвалену хату, яка зяяла на ліс пустими вікнами, вона запримітила ще здалеку. Наблизившись, нявка побачила на пеньку під порогом старезного дідка із гостренькою борідкою. Неподалік паслося з десяток зайців, стріпуючи вухами й сторожко зітхаючи від кожного несподіваного звуку. Дідок грівся на сонці і шамкотів собі під ніс щось, що віддалено нагадувало мелодію, і нявка несамохіть зупинилась.
Нявка захихотіла й уже збиралася пройти повз, коли дідок-лісовик розплющив очі й запитав:
— Не підеш?
— Не піду, — весело підтвердила нявка.
— Отака старому шана, отака старому повага! — забуркотів лісовик. — Пожди-пожди, красуне, і ти старою станеш!
Нявка не могла в то повірити. Вона стане старою? Та де ви бачили стару нявку? Ото дивина була б! Нявка насмішкувато вигукнула:
— А не стану! І зрештою, я поспішаю…
Лісовик дрібненько засміявся й прошамкав:
— То біжи вже!
Він заплющив повіки, помережані зморшками, й одразу ж захропів. Нявка побігла далі на захід. Сонце перехилилося за половину неба й світило їй тепер в обличчя. Вона мружила очі, шугаючи тінню поміж дерев, і раптом її гострий носик відчув на диво знайомий запах. Утікачка з несподіванки зупинилась і глянула перед себе.
Ліс трохи порідшав, і вдалині, здавалося, проглядав високий берег ріки. Сосни розступалися, даючи нявці дорогу, і ноги її швидко, самі собою побігли, і нарешті вона зрозуміла, чому їй так легко: вона впізнала отой чорний і підгнилий покручений стовбур, який завалився позаминулої зими, впізнала ліщиновий розлогий кущ і цю галявину, де скоро розквітнуть конвалії, вона… вона нарешті була вдома! Зітхнувши на повні груди, нявка помчала ледь помітною стежкою.
Ліс закінчився, і вона з розгону вискочила на дорогу, яка вела в невелике містечко. Якби вона знала грамоту, то за сотню метрів могла б прочитати на похиленій білій табличці назву: «РЯБОКІНЬ», але їй цього й не треба було: прудко перебираючи ногами, вона летіла туди, куди тіло саме її тягнуло. З усіх боків її обступили хати, снували жовтенькі автобуси, совались люди, а нявка вишукувала поміж того гамору й гармидеру сіру хату під зеленою стріхою. Нарешті вона зупинилась під знайомими дверима та прислухалася. З-за дверей чулося стишене гарчання.
Тріпочучи всім тілом, нявка легко постукала. Двері миттєво відчинились, і на порозі виросла чорна кудлата істота.
— Ти? — вирячивши здивовані очі, прогуркотів хованець.
Розділ II
ЖИВИЙ ЛИСТ
З телевізора линула чудернацька етнічна музика. Орест любив таку, але зараз не дослухався: на колінах у нього лежало кілька кольорових світлин, і нічого, крім них, не існувало.
Поки Орест сидить із замріяним виразом обличчя, ми можемо швиденько роздивитися світлини. На одній із них молода жінка тримає на руках кошеня, яке розгублено витріщається в об’єктив, її пофарбоване в жовтогарячий колір «каре» розкуйовдилось од вітру, і кілька пасем лізуть в очі й рот, від чого жінка смішно кривить губи, здуваючи волосся з обличчя. Вдалині зимовий ліс втаємничено хилитає віттям. На іншій світлині та сама жінка притулилася лицем до здоровезної пики чорного кудлатого пса породи ньюфаундленд. По зіницях її видно, що пса вона побоюється, і той також це відчуває: глядить ув об’єктив насмішкувато. На третій світлині жінка широко усміхається, а поруч із нею стоїть чорнявий чоловік — отой самий, що зараз роздивляється фотографії. Рудокоса жінка сягає чоловікові хіба до плеча.
Орест провів пучками по світлинах, наче хотів торкнутися усмішки на жіночому обличчі й упевнитися, що вона дійсно була, що то — не мара, яка явилася йому, сновиді, аби втішити після загибелі батька й матері. Нарешті Орест відклав світлини вбік і підкрутив звук у телевізорі.
Величезний чорний пес — саме той, що й на фотографіях, — розлігся перед телевізором, вмостивши лобату голову на лапи й поводячи очима за кволою ще мухою, яка тільки-но збудилася зі сну. В такт музиці здригався кошлатий хвіст.
— Танцюєш, Хованцю? — спитав Орест. Хованець знітився й соромливо опустив очі.