Олександр Остапович знов винувато усміхнувся й поліз у внутрішню кишеню піджака. Хованець зацікавлено підняв голову, і навіть приблудне кошеня, яке до того мирно посопувало на спинці дивану, скотилося вниз і причеберяло до кухні.
У вікні швидко повечоріло, і край неба взявся темно-червоним кольором. Вітер шарпонув дерева в садку, й білий абрикосовий квіт сипнув у шибку. Вітер нагнав хмари, які загрозливо скупчилися й затягли небо, перетворюючи квітневий вечір на темну ніч, а тоді садок зіщулився, приймаючи перші краплі холодного весняного дощу. Абрикосовий квіт ще рясніше посипався на землю, поодинокі краплі перетворилися на струмки, й от уже шибку заливає сірою рікою, змиваючи задавнений бруд, який Орест готувався відмити перед Великоднем.
Гість мерзлякувато здригнувся, наче на мить опинився надворі, під сердитою зимною зливою, й опустив голову. Орест бачив, як він намацав щось у кишені, але не дістав одразу, а спершу пояснив:
— Може, місяців чотири тому отримав я від Слави листа. Дивного листа, хотів навіть подзвонити йому, але телефону не мав, а в довідці районній чомусь сказали, що номер не значиться… Отож, отримав листа. І мені здалося, що від небіжчика його дістав, хоча на той час Слава ще був живий. Може, тому я не здивувався, коли з «Речового доказу» про його смерть вичитав.
Гість нарешті витяг пожмаканий конверт і поклав його на столі.
— Слава мені наказ лишив: після його смерті передати вам одну річ. Я наказ виконую. Це моя остання шана єдиному моєму другові за все життя… Налийте ще по одній — і вічная йому пам’ять.
Орест налив по вінця, мимоволі проливши кілька краплин на матову поверхню столу. Горілчана калюжка розлилася рівним кружечком — наче віддзеркаленням старого шаманського бубна, що висів над столом. У калюжці плавали розмиті контури маленької людської фігурки, що піднімалася темною оленячою шкірою з землі на небо.
Господар і гість мовчки випили, і тоді гість узяв до рук конверт і витрусив на стіл маленький блискучий ключик.
Розділ III
СТРАЖДАННЯ ЮРАСИКА БУЛОЧКИ
У редакції газети було гамірно й радісно: день авансу святкували всім колективом, і галас у натоптаній журналістами кімнаті стояв такий, як на мітингу під Верховною Радою. Редактор відділу новин Вальтер Тадейович сидів за столом набурмосений, а навпроти нього в чорному кріслі з металевими ніжками гойдалася рудоволоса журналістка, щоразу загрозливо перехиляючись назад так, що якби ще один градус, ще один сантиметр — збирали би по підлозі кістки усією редакцією. Жестикулюючи й підносячи голос, аби перекричати інших, журналістка доводила Вальтеру Тадейовичу, що газета потребує деякого оновлення.
— Зрозумійте мене правильно, я не тому це пропоную, що хочу власну писанину в газету втулити. Але ж ви бачили редакційну пошту? Щодня по двадцять листів приходить, і всі кримінально-фантастичні історії розповідають. Скільки ми того використовуємо? Доки просієш інформацію, вона вже неактуальна. А те, що я пропоную, провірене вже сотнею років. Робимо колонку літераторів-аматорів, друкуємо — після деякої обробки — найкращі, найцікавіші історії. Нічого вивіряти не треба, бо ж завжди можна послатися на те, що це — художня вигадка. Колонку назвемо «Українські химери» абощо.
— Ліночко, — заперечував Вальтер Тадейович, — треба людину буде тримати, щоб вона ці всі тексти читала, відбирала й обробляла. Бо щойно колонка з’явиться, листами нас завалять…
— Завалять поза всяким сумнівом. Але воно того варте. В Україні ж тепер читають тільки ті, що самі пишуть. Отож, купуватимуть газету хоча б для того, щоб дізнатися, чи випадково у цьому числі не їхній опус надрукували.
— Але ж треба буде платити гонорари, а наша бухгалтерія навіть позаштатних не любить. А тут і взагалі — окремі угоди, труднощі…
— Жодних гонорарів, — відповідала Ліна, і видно було, що вона продумала свою ідею до найдрібніших деталей. — Точніше, гонорар буде, але тільки один — скажімо, раз на півроку. Влаштуємо щось на кшталт конкурсу, і головний приз, приміром, тисяча гривень. Раз на півроку найкращій історії присуджується приз. А всі решта — просто учасники…
— Ох, Ліночко, — гудів Вальтер Тадейович, — щотижня у тебе нова ідея. Не так швидко. Дай мені подумати.
— Думайте, шефе, але швидше. Бо я маю ще один проект у голові. Додаток до газети… — Ліна виразно глянула на редактора відділу новин, і Вальтер Тадейович приречено зітхнув.
Саме в розпал їхньої емоційної розмови відділ новин вибухнув реготом: то заступник редактора відділу новин розповідав анекдоти. Журналісти реготали так, що навіть Ліна і Вальтер Тадейович, які анекдотів не чули, не втрималися й усміхнулись.