Не сміявся тільки Юрась Булочка, який ховався за екраном комп’ютера з сумним і замученим виразом обличчя. Юрасикові було не до сміху: сьогодні йому виповнилося двадцять два роки і п’ять місяців, і чомусь саме сьогодні він гостро відчув, що час минає, а в житті його нічого не відбувається — нічого, вартого лишити слід в історії і на папері. А — що гріха таїти — мріяв Юрась Булочка про письменницьку славу, про товсті книжки із його прізвищем на титулі, що їх люди зніматимуть із полиць книгарень, гортатимуть, потім забиратимуть із собою, щоб читати вдома під лампою, закладаючи сторінки не використаними проїзними квитками, а спеціальною стрічкою-закладкою, вклеєною в корінець палітурки…
Визираючи з-за монітору, Юрасик час від часу поглядав на рудоволосу журналістку й важко зітхав. Треба зізнатися, що саме журналістка на ім’я Ліна Оверченко була причиною сьогоднішньої його депресії. Ще кілька місяців тому він нізащо не повірив би, що сидітиме колись отак, у куточку, й тяжко страждатиме через жінку, яка, до всіх її сумнівних чеснот, ще й на сім з половиною років старша за нього. Але ж ось воно — сталося. Непередбачене, неймовірне, непогамовне почуття прокинулось у Юрасиковому серці й прагло виплюснутися назовні.
На екрані монітору плавали різнобарвні симпатичні рибки, а з колонок линуло заспокійливе шарудіння водоростей на дні морському, але Юрасикова душа не виповнювалася гармонії й умиротворення. Натомість під чорним каменем, за який час від часу запливав блакитнокровий і прозорий, як скло, кальмар, ховаючись од хижого ока меч-риби, Юрасеві Булочці ввижався півзасипаний піском кістяк потопленого корабля, а в розтрощеному трюмі його — сувої червоної китайки, що розповзалася від одного доторку, від одного поруху води, коли мимо пропливала велика рибина; дубові діжки з темною, коньячного кольору мадерою; порепані мішки з кавою, якої вже ніхто не вип’є; але найголовнішим, найважливішим із того, що бачили туманні Юрасикові очі, була велика скриня, накрита розбитим віком, довкруж якої розсипалися золоті монети й загадкові тьмяні перли. В уяві своїй Юрась Булочка низав на нитку перлину до перлини, могур до могура, а потім одягав намисто на тонку смагляву шию — обережно, щоб не заплутатись у рудих пасмах волосся…
Раптом та, на чиїй шиї виблискувало намарене намисто, зупинила щоденну ритуальну суперечку з Вальтером Тадейовичем і почала квапливо збиратися додому. Безжальною рукою спущений на землю Юрасик гарячково засовавсь у кріслі: йому негайно треба було вигадати привід, який був би достатнім виправданням провести Ліну — не до метро, цього замало! — до самого дому. Не зле було б і до квартири втрапити, але Юрась міркував, що осяяння може зійти на нього останньої миті, коли він уже прощатиметься з Ліною під під’їздом.
— Шефе, — говорила тим часом рудокоса журналістка, — ви помізкуйте над моєю ідеєю. Оголошення можемо дати вже в п’ятничний номер. Скажімо, таке: «Подарунок для наших читачів і дописувачів — новий розділ „Українські химери“. Саме тут щоп’ятниці друкуватимуться найоригінальніші читацькі історії…» — Ліна перевела подих і зауважила в дужках: — Звісна річ, і без любовних оповідок не обійдеться, — вона розвела руками й продовжила текст оголошення, — «… претенденти на головний приз — тисячу гривень і передплату на наступний рік. Приз присуджуватиметься щопівроку». То як?
Юрась Булочка відірвався од примарного золотого намиста й перевів очі на Лінине обличчя. Ще толком не усвідомлюючи, що саме зацікавило його в словах старшої колеги, він дозволив думці плисти за течією, і десь там, за плесом, в голові його прозвучало чітко й недвозначно: кому, як не тобі, написати кримінальну історію, що візьме головний приз? Юрасик підвівся з-за монітору.
— Вальтере Тадейовичу! Я вашу розмову випадково підслухав. Лінина ідея — супер. Якщо вона захоче обробляти й відбирати для публікації тексти, я міг би взяти на себе її колонку новин «одним рядком». Правда ж? — повернувся він до рудої журналістки.
— Треба подумати, — відкинувсь у кріслі редактор відділу новин, здивований Юрасиковим ентузіазмом: зазвичай спільне з Ліною завдання той сприймав як кару небесну. — Мушу з головним редактором побалакати. Ми ж не самі газету робимо…
— То ви побалакайте! — ухопився за останню фразу Юрась. — А ми з Ліною обговоримо практичну реалізацію чудового задуму… Я тебе проведу додому?
Ліна була здивована не менше від Вальтера Тадейовича. Відшукавши на столі під горою списаного незрозумілими гачечками паперу старенький мобільний телефон і пришпиливши його в сумці на спеціальний ланцюг товщиною в палець, вона без люстерка, навпомацки підфарбувала губи (помада виявилася такого пісного кольору, що майже не виділялася на смаглявому обличчі), тернула задля годиться щіткою по волоссю й готова була до виходу. Юрасик обережними кроками наблизився до дверей, готовий супроводжувати старшу колегу.