Проминувши один квартал, опирі перетнули майже пусту в цей час дорогу і пірнули в підворіття. З-за рогу виїхав автобус, промчав тихою вулицею і знов заховався за будинками. Нявка й хованець і собі перебігли вулицю, завернули в темну арку, де зникли опирі, й напрочуд швидко опинилися на одній із центральних вулиць.
Ліхтарі світили через один, але місяць присвічував їм, і будинки не здавалися, як бувало, таємничими й грізними потворами. Нявка впізнала і невеличкий парк із вічним вогнем, і автобусну зупинку, і двоповерховий готель без даху — старий, з облізлим тиньком, з розхлябаними дверима. Перед входом до готелю, під розбитим ліхтарем, зачаїлися дві чорні постаті.
Розділ V
КАРНА СПРАВА
Олександр Остапович Шкварченко — той Шурик, який так несподівано з’явився в хаті Ореста, — лежав на вузькому пружинному ліжку, витягнувши вздовж тіла жилаві спрацьовані руки. На грудях його горбком випиналася розгорнена книжка, а в головах світився торшер під жовтим абажуром, безнадійно змагаючись із сонцем, яке дедалі настирливіше перло до кімнати. Очі Олександра Остаповича були заплющені, і можна було б подумати, що він мирно заснув за книжкою і просто не вимкнув світло, якби не жовтий відтінок шкіри й не цей неприродно розтулений рот.
Рот із темними, безкровними вустами справляв жахне враження.
У двері кімнати постукали. Олександр Остапович не рухався. Тоді в замковій шпарі покрутився ключ, і двері відхилились. У щілині з’явилося спочатку немолоде жіноче обличчя, обрамлене зеленою картатою хусткою, а за ним огрядне тіло, яке безшумно прослизнуло всередину. Останнім у кімнаті опинилося відро з водою, в якій плавала велика ганчірка, коричнева від часу й мастики, що нею й досі натиралися підлоги в готелі.
Жінка здригнулася від протягу й помітила відчинене вікно. Вибляклі фіранки напнулися вітрилом. Жінка перевальцем наблизилась до вікна, похитала головою й гримнула рамою. Фіранки жалюгідно обвисли, і стало видно, що виблякли вони не від солоних вітрів, а від старості.
Жінка обернулась од вікна й нарешті кинула погляд на ліжко. Волосся під картатою хусткою повільно стало сторч.
Орест був здивований, як оперативно спрацювала міліція — тільки вчора Олександр Остапович Шкварченко надвечір навідався до нього додому, щоб посидіти менше години, а вже сьогодні знайшлися свідки, які бачили його тут. Смерть Олександра Остаповича гнітюче подіяла на Ореста: на мить йому привиділося, що це він якимсь підсвідомим чином спричинився до загибелі, по суті, чужої йому людини, з якою випадково його пов’язало кілька давнішніх листів від батька до матері. Відчуття причетності до смерті Шурика було настільки сильним, що Орест пополотнів і вкрився липким потом. Великими кроками він дійшов до шафи, де впереміш стояли пляшки горілки й вина, і, не роздумуючи, зробив кілька великих ковтків з недопитої пласкої пляшки.
Молодий повногубий міліціянт без вагань всівся на дивані, захопивши законне Хованцеве місце, й примостив на колінах течку, з якої витягнув сірий бланк і просту кулькову ручку. Він не стільки розпитував Ореста, скільки списував свій бланк стандартними фразами, які вимагає звичайна процедура, а потім, не для протоколу, спитав: ви все мені сказали? Орест відвів очі. Доки він не знайшов замок, до якого пасує маленький блискучий ключик, у нього язик не повертався розповісти про цей нежданий дарунок мертвого й давно похованого батька. Гаразд, — легко погодився міліціянт на Орестову мовчанку, — можливо, нам ще доведеться вас викликати, хоча це скорше формальність. На все добре.
Орест зачинив двері за флегматичним міліціянтом і почав квапливо збиратися. З самого ранку він душею рвався в одне-єдине місце, але спершу робота, потім Хованець, потім офіційний гість завадили йому потрапити туди. Тепер, коли на містечко посунули сутінки, він нарешті міг присвятити собі кілька годин.
Накинувши наопаш куртку, він витягнув із задньої кишені джинсів гаманець, пересвідчився, що за кілька годин на роботі ключик ніде не зник, і попрямував у сіни. Хованець уже відчинив двері й сидів за порогом, спостерігаючи за сусідською куркою, яка невідомим чином проникла на їхнє подвір’я і зараз намагалася перелетіти через паркан, бо година була вже пізня й сонна.
— Псика, — сказав Орест неголосно.
— Гав, — підтакнув йому Хованець.
Курка, мов ужалена, підскочила, забила куцими крильцями, зробила надзвичайне зусилля — й урешті-решт опинилася по той бік паркану.
Господар і його пес попрямували до автобусної зупинки.