Голос роздавав вказівки; волохаті руки замиготіли ще швидше, ясне колесо пилки закрутилося веселіше, дерева востаннє стогнали розпачливо й гірко і, потрапляючи під ніж, захлиналися власним плачем і назавжди втрачали голос.
— Це він, — шепнула нявка.
— Він, — підтвердив хованець.
— Щезник, — вихопилось у нявки.
— Не промовляй уголос! — цитьнув на неї хованець, але темна істота здригнулась і рвучко обернулась у їхній бік. Вони застигли й затамували подих.
Щезник зробив два кроки, прислухався. Тоді махнув рукою, глухим голосом кинув вказівки, і тут піраміда покаліченого дерева почала розпадатись, а двійко шпигунів, заморожені страшним голосом, дивилися, як просто на них невпинно котяться важкі колоди.
Розділ VIII
КАРПАТСЬКА СКРИНЬКА
«Помешкання світилося червоними плямами свіжої крові. Вони були всюди: ховалися в зморшках простирадла на дивані, проглядали крізь шпари нещільно припасованої дощатої підлоги, струмками стікали з гладеньких пофарбованих стін, яріли на білому папері, що так і лишився не списаним. Моторошний стогін витав у повітрі, а ще — солодкавий задушливий запах, який завис над принишклим під’їздом, тільки-но відчинилися двері. Дедалі глибше просочуючись у всі щілини, кров не хотіла відступати навіть під тиском проточної води — неохоче змивалась і щезала важко; спершу станула вона на стінах, змішавшись з потоками води, тоді вибілила вода брунатні плями на підлозі й на простирадлах, і останнім крізь прочинену кватирку вивітрився густий запах, що його помалу витіснив міцний дух тютюну й поту, яким тягнуло з коридору…»
Юрась Булочка видер сторінку з записника і розірвав її на дрібні клапті. Ні, все не те. Оповідання на конкурс «Українські химери» має бути блискучим, повторив він собі вкотре і вкотре тяжко зітхнув. Навіть Вальтер Тадейович, редактор відділу новин, не сприймає Юрасика всерйоз — все дає йому якісь другорядні завдання. От і тепер: він, Юрась Булочка, ніякий не повноправний колега Ліни, а радше її водій. Мала б вона свою машину — сидів би він удома й писав нудну статтю про директора школи, який не гребує хабарями. Та що там говорити! Піду собі в садочок, наїмся черв’ячків…
Ліна рішучо постукала в двері готельного номера.
— Ти тут? — спитала вона й зайшла до кімнати. Юрасик за спиною пожбурив клапті паперу собі у відкриту сумку. Він не бачив, що папір, підхоплений протягом із дверей, замість мирно впасти в сумку, підлетів догори й віялом розсипався по ліжку і підлозі.
— Смітиш? Покоївці роботи додаєш? — Ліна рішучо посунула до клаптів на ліжку. Вона підняла шмат аркуша й прочитала: — «…червоними плямами свіжої крові…» Детектив пишеш?
Юрась спалахнув і кинувся збирати уривки знищеного оповідання, кленучи свою гірку долю.
— Ю-ра-си-ку, вдягайся, — повідомила Ліна голосом учительки молодших класів. — Зустрічаємося з Орестом за півгодини в лікарні. Там цікава інформація вигулькнула…
Юрась Булочка заскреготав зубами. Ох, цей Орест! Засів Ліні в серці скалкою, не висмикнеш! Так, день, який почався кепсько, не може закінчитися добре. Сердешний журналіст узув кросівки й поплентався прогрівати машину.
Дорогу до лікарні Юрасик пам’ятав, але минулого разу він був тут взимку, коли дерева стояли голі й похмурі, під колесами чвякала каша, мокрий сніг заліплював скло. Сьогодні ж теплий квітневий вечір помалював знайому дорогу зовсім в інші барви: жовтий колір ранніх ліхтарів, зелений колір набубнявілих бруньок, синій і червоний кольори мерехтливих вивісок уздовж вулиць. Юрась знову пройнявся ліричним настроєм. Він вів машину так легко й обережно, наче б то була карета з четвіркою білих коней…
Та ж таки не судилося сьогодні йому спокійного вечора. З правого боку на лиховісній швидкості у вузьку шпару між його машиною і брівкою пер джип. «Зачепить, — перелякався Юрасик, — тільки б не зачепив!» Він крутнув кермо ліворуч і з жахом побачив просто перед собою фари. «Що за кара!» — ще встиг подумати він. Ледь не збивши ліве вухо «копійці», фари промчали повз. Одночасно з ними з правого боку промчав джип з двома трикутними наліпками: жирною буквою «У» і зубатою буквою «Ш».
— Що це в нього таке? — спитала Ліна спокійно, наче й не бачила, що коїлося з її водієм.
— Учень Шумахера, — процідив Юрась Булочка крізь зціплені зуби.
Попереду вже видніла чотириповерхова будівля районної лікарні. Майже всі вікна в ній давно загасли, тільки світилося на першому поверсі кілька вікон поспіль і одне на другому. «Реєстратура, — здогадався Юрасик про перший поверх, — а на другому, мабуть, той кабінет, куди нас хоче повести цей клятий Орест…» Він загальмував і завернув на стоянку, де мали б паркуватися машини «швидкої», але сьогодні чомусь нікого не було.