Юрась помалу почав злізати з вікна. Не міг плигнути, щоб не виказати себе необережним звуком. Йому більше не кортіло звернутися до людей по допомогу — кортіло опинитися від тих людей якнайдалі. Серце тьохкало. Він торкнувся ногами землі й уже збирався відпустити руки, коли хрипкий голос змінив тональність:
— Убити тільки в крайньому разі.
Юрасикова нога підвернулась, і він брякнувся на землю. Він не бачив, як дві пари очей метнулися до вікна, за яким щойно хилитався його силует, як один із двох у чорних пальтах штовхнув двері й ступив до суміжного приміщення.
У цей час Юрась Булочка навколішках відповзав до паркану, намагаючись заховатися за купами мотлоху. Не пам’ятаючи як, нарешті дістався високого паркану, застрибнув на якусь колоду й відчайдушне перескочив на другий бік, ледь не переламавши собі ребра. «Копійка» нервово чекала на нього. Вона завелася від одного дотику ключа й рвонула, як була, задом — подалі від старого тартака.
Розділ X
ВОВЧА ЯМА
— Тіка-а-ай!
Страшний хованців рик хльоснув нявку, та вона не могла зрушити з місця. Якась частка свідомості ще хотіла боротися, кудись бігти, рятуватися, але ноги затерпли, тіло зробилося неслухняним і неживим.
Велика химерна колода котилася на неї повільно, он уже два кроки лишилося, крок, півкроку… Нявка могла би вже простягти руку й доторкнутися до шорсткої струхлявілої кори, вона вже дихала запахом підмоклого дерева, вже не бачила нічого, крім зненацька пробудженого звіра, якого стримати нема жодної сили…
Знагла нявка втратила грунт під ногами, ще встигла подумати: «Гаплик», — і зрозуміла, що її хтось смикнув ззаду за сорочку і потягнув за собою.
І вона побігла навмання, на звук хованцевих важких кроків попереду, не впізнаючи рідного лісу. Дерева чомусь видавалися чужими, незнайомими; страх робив їх потворними покручами, моторошними привидами, які чіпкими гілляками заступали втікачці дорогу й хапали за сорочку, за коси, за руки. Двічі вона впала й проїхалася по вогкій землі, боляче забила коліно й тепер шкутильгала на праву ногу. Вона не озиралася, боячись побачити за спиною жахливого горбатого щезника, — цього нявчине серце просто б не витримало, вибухнуло б у грудях. Навіть хрускіт гілок озивавсь у вухах громом і гуркотом, і їй щораз ввижалося, що колода так і котиться їй навздогін і от-от навалиться усією своєю вагою…
На відміну від нявки хованець не втратив голови. Прокладаючи товаришці дорогу, він раз у раз оглядався, щоб упевнитися, що, по-перше, гонитви як такої не було: кілька чорних, маленьких і волохатих покидали роботу й повискакували за паркан, але вагалися, чи бігти навздогін, чи вертатися до роботи; врешті вони зникли за деревами, й навіть пискляві їхні голоси пропали в багатоголоссі лісу; по-друге, він бачив, що нявка, хоч і цілком непритомна з переляку, таки біжить, падає, підхоплюється та знову біжить.
Хованець навіть устиг дорогою як слід поміркувати над тим, чому вони з нявкою стали свідками: шукаючи опирів, натрапили на щезника, а це означає… Стривайте, це означає, що опирі діють у парі зі щезником і що тепер можна чекати якого завгодно лиха.
Хованець завважив, що попереду ліс порідшав і далі має бути ріка. Він стишив біг, і йому одразу ж у спину вгатилася нявка. Голосно скрикнувши, нявка гепнулась на землю і покотилась, і була б докотилася до самої ріки, якби хованець не встиг її перехопити.
— Тихше, тихше, — заспокоював він товаришку, яка пручалась і хотіла відповзти від нього навкарачки. — За нами, здається, ніхто не гнався. Ми вчасно побігли, там ті й оговтатися не встигли…
Нявка лупала жовтими очима, абсолютно прозорими від жаху.
— Оно вже й ріка поруч, — лагідно муркотів хованець, — ми майже вдома. Бачиш, вогники світяться — то в місті світло по хатах почали запалювати… Ну то як — рушаємо?
Нявка припинила тремтіти, погляд її зробився осмисленим. Хованець обтрусив від землі її сорочку, пригладив розпатлані зелені коси, які стирчали навсібіч, взяв за руку й повів назустріч вогням. Вона слухняно зробила крок, тоді ще крок, і хода її таки вирівнялася, дихання стало глибоким і спокійним, але вона ще кілька разів робила спробу непомітно озирнутися через плече й щось угледіти в присмерку, який клубочився в лісі.
Мандрівці вишукували стежку, що спустила б їх до річки. Вогники привітно блимали попереду. Хованець більше глядів собі під ноги, щоб не перечепитися через яку гілляку, і, підводячи голову, ніяк не міг зорієнтуватися: то наближаються вони до привітних вогників чи ні? Дивне занепокоєння раптом прокралося в серце й захолодило його.