Хованець уважно подивився на вогні; один із них замерехтів, затріпотів — і згас. Загасили світло, заспокоїв себе хованець. Замість зниклого вогника трохи далі замиготів інший. Хованець розширеними ніздрями чув дух весняної ріки й дивувався, як це вони ще й досі не дійшли до неї.
Ще один вогник замерехтів попереду й провалився під землю. Хованець знизав плечима, роззирнувся й побачив, що не впізнає місце. Чує носом пах ріки, он же вона — зовсім близько, але ніяк не може второпати, куди вони забрели. Хованець наддав ходу. Зеленокоса боягузка майже висіла в нього на руці. Вогні не наближались і не віддалялися, скільки вони не йшли. Ріденький ліс не рідшав і не густішав — взагалі не мінявся, наче не рухалися вони, а стояли на місці. Хованець зупинився. Нявка без сил повалилася на землю.
— Кхе-кхе, — прокашлявся хованець, щоб надати голосу рішучості, — виходить зі всього, що нас блуд учепився…
У відповідь на його слова з ріки принесло рипучі звуки, схожі на ячання невідомого птаха. Нявка сіла. Губи її самі собою почали повторювати за тим чи то птахом, чи то звіром знайомі слова:
Аж тепер, коли зупинився, хованець побачив недалеко від себе поламане вітром дерево, а під ним — прозорого велетня з лупатими очима. Очі велетня блимали вогнями й мерехтіли, і ввижалося, що їх у нього не двоє, а не менш як п’ять пар. Велетень м’яко притупував у такт співу і, глузуючи, плескав від задоволення у здоровенні долоні, крізь які просвічувалися дерева в нього за спиною.
— Блуд, ти чого нас учепився? Ось я тобі зараз!..
Велетень голосно загиготів, метляючи головою з боку в бік і примружуючи очі. Від того вогники то згасали, то знову спалахували. Хованець посунув на прозорого велетня, грізно вишкіряючи зуби. Велетень відплигнув на крок, а що крок у нього був відповідний до його зросту, то зразу опинився на недосяжній для хованця відстані.
— У, погань! — висварився хованець. — Упіймаю — підіб’ю тобі оба ока, щоб не блудив більше нікого!
Він обернувся до нявки розгублено, не знаючи, як учинити.
— Відвернися, — наказала йому зненацька нявка. Він слухняно повернувся. Нявка одним рухом скинула сорочку, перевернула її на лівий бік і знову вдягнула. — Можеш повертатися, — дозволила вона. Хованець повільно повернувся. І тут він побачив, що впізнає місце, яке за мить до того видавалося цілком чужим. Власне, він знає околицю, як свою кишеню!
— Як ти це зробила?!
Нявка згірдливо повела плечем і закотила жовті очі. Хованець радісно роздивлявся навкруги й уже навіть не сердився на прозорого велетня, який полохливо позирав на нього здалеку.
— Так і стовбичитимеш тут? — підштовхнула нявка товариша. — Чи, може, час би й рушати?
Рушати і справді був час, бо незважаючи на те, що околицю хованець виходив уздовж і впоперек, тільки тепер стало ясно, що блуд недарма свій хліб їсть: він завів нявку й хованця на другий кінець лісу й вивів не до ріки, а до озера. Це воно так принадливо й заклично пахло хованцю, коли він шукав дороги до міста. Тепер, щоб вийти до ріки, а звідти й до міста, треба було повернутися лісом навспак, і це був добрячий шмат шляху, а нявка й так ледве тягнула ноги.
Зараз дерева чемно розступалися й похнюплено хилили віття, знаючи, що завинили. Хованець натрапив на стежку, й далі дорога пішла веселіше. Обминаючи болото, їм довелося зробити великий гак, але й це вони сприйняли по-філософському, розсудивши, що, зрештою, такої погідної весняної ночі прогулянка лісом — саме те, про що мріялося цілу зиму. Щоправда, перспектива відпочити на печі віддалялася, та що поробиш?.. Стусани долі варто сприймати мужньо.
Удалині почувся тріск гілля й шурхіт, свиснуло пугою. Хованець на мить зупинився, але нявка потягла його за собою. За хвилину вони опинилися на галявині, з другого боку на яку виходила начебто отара овець. Хованець кліпнув. Сірі вівці мали довгі писки, гострі вуха й довгі хвости. Сірі вівці щось занадто скидалися на… вовків! Хованець ошелешено позадкував і наштовхнувся на рішучу нявчину руку.
— Стій тут! — мовила вона.
Але хованець не міг стояти, ноги йому підкосилися, й він важко сів. І тоді побачив, що веде отару вовків великий чоловік, вдягнений у свитку. Свитка на ньому чомусь була на лівий бік. Місяць вискочив з-за хмари й освітив дивне видовисько, і хованець спостеріг, що чоловік не має тіні. Все має тінь — і дерева, й кущі, і вовки, — а він не має. Тим часом чоловік розсадив вовків у коло й почав їм щось роздавати. Здалеку кепсько було видно, але хованцеві привиділося, що то були окрайці хліба, і він вельми здивувався: щоб вовки та й хліб їли? Вочевидь, то якась системна помилка…