Орест запарював чай і метушився по хаті, а в Юрасиковому серці закипало почуття невтолимої образи на долю: він бачив, як Ліна скоса спостерігає за Орестом і як збентежено вона пестить кошеня, начеб хоче щось приховати сама від себе. Юрась повільно зняв з гачка куртку, так само повільно вдягнув, тихо й чітко попрощався, в душі очікуючи, що Ліна не дозволить йому піти, але старша колега тільки неуважно кивнула. Орест же навіть не помітив його зникнення.
І тепер Юрасик сидів у готелі над епохальним оповіданням, яке має перевернути світ і, головне, змінити Лінине ставлення до нього, псував сторінку за сторінкою у блокноті, щось писав, викреслював, гриз ручку і зрештою куснув її так, що вона тріснула навпіл. Після цього він зануривсь у дивний стан, схожий на дрімоту, і так і сидів би ще довго, якби раптом у двері йому не постукали й повненька сива жінка в картатій хустці, яка в готелі сповняла роль і адміністратора, і покоївки, не переступила через поріг.
— Вам щойно дзвонили, — сказала вона. Юрась Булочка стрепенувся. — У нас цього не можна, я вас попереджаю…
— Це було перший і останній раз, — запевнив її Юрасик і винувато-заспокійливо всміхнувся, — то хто дзвонив?
— Я імені не запам’ятала, а переказали вам їхати до них додому…
— Ага, — глибокодумно вирік Юрась і чемно вклонився жінці, яка, не чекаючи відповіді, повернулась і почапала вузьким коридором до сходів.
Після цього Юрасик умився так швидко, ніби муштрував його суворий прапорщик (ніде правди діти, пороху юний журналіст і не нюхав: армія і військова кафедра в інституті — речі дуже різні), ще швидше вдягнувсь і тут-таки помітив, що сонце вже підбивається під обідню пору, живіт буркоче, а твердий і холодний пиріжок із-не-відомо-чим він зжував уночі, жалісливо розглядаючи себе в маленькому Ліниному люстерці.
Юрась Булочка зітхнув і залишив готель, і вже за десять хвилин він вилазив із «копійки» перед знайомою й трохи — десь на самому денці душі — ненависною хвірткою.
Уперше в житті пощастило Юрасику: до Ореста він нагодився саме на обід. Ліна, в якої до куховарства дві руки були ліві (про це нікому анічичирк), зварила картоплі, а тоді вкинула її шматочками на пательню й залила яйцями, тож коли Юрась ступив у сіни, хатою літали прості, та вельми приємні запахи. Навіть Хованець переліз на кухню й лежав під столом так, що Ліна щораз перечіплювалась або через його зад, або через лобату голову, й принюхувався.
Тільки за обідом Юрасик відтанув душею.
— А знаєте, — почав він, приплямкуючи й виблискуючи масними вустами, — я вам таке розповім…
У кухні зависла пауза. Хованець завовтузився під столом. Ліна підібгала під стілець ноги, бо все ще не надто довіряла здоровезному псюрі.
— Ну? — зрештою не витримав Орест.
— Не знаю, чи й повірите ви мені…
Ліна беззвучно, самим вустами пробурмотіла щось нецензурне. Юрась Булочка напустив на себе ще більше пихи.
— Якщо не повірите — що ж! Ваше право…
— Не пий крові, кажи вже! — гримнула Ліна.
— Як ви просите, можу й розповісти… — Юрасик дожував картоплину й, не втримавшись, злизнув з тарілки залишки жовтку. — Учора я щітки хотів справити…
Ліна визирнула у вікно.
— Дякувати Богові, «копійка» вціліла…
Юрась набундючивсь і зробив вигляд, що він до смерті ображений.
— Ліно, — тихо сказав Орест, — стидайся. Ти старша.
Ліна сховала очі під рудою чілкою.
— Опинився я за містом, — заговорив Юрасик таємничим голосом. — Там у вас, здається, тартак старий… — (Орест кивнув). — Загадковий тартак — ніхто не працює, а люди є… — Юрась Булочка театрально закотив очі. — Двійко в чорних пальтах, стрижені під бокс, черевики важкі, пики червоні…
— Отакої! — стрепенулася Ліна.
— Було там крісло з високою спинкою, а в кріслі — особа претаємнича. Голос командний, хрипкий хльоскає — так і тягне наказ виконати… А наказ!
Юрась Булочка руками закликав присутніх нахилитися до нього й жарко щось зашепотів. Орест зацокав язиком, Ліна насупила брови: експресивна Юрасикова розповідь ніби вихоплена була з авантюрного роману. Недарма, недарма знайшла вона в нього папір списаний, на дрібні шматочки подертий!..
— Двоє, які втекли з-під варти? — Орест від’їхав на стільці до стіни. — Двоє, які вбили Шурика з батькових листів? І то тільки через те, що він поговорив зі мною? Саме ті двоє…