— Ліно! — страшно крикнув Юрась.
Нога Лінина не відчула землі, руки інстинктивно злетіли вперед, шукаючи опори, та опори не було. Була тільки пустка, чорне провалля і запах цвинтаря. Ліна охнула. Хрип вихопився з грудей і сполохано плигнув догори — туди, де заціпеніли Орест і Юрасик.
У цей момент морок остаточно впав на землю й поховав і старий тартак, і ліс, і людей.
Розділ XIII
ПОЛОЗ
Вовча яма замаскувалася сосновими пожовклими лапами. Хто викопав її в лісових нетрях, у темних хащах? Підступно й нечесно вона перепиняла вузеньку, ледь помітну стежку в найнесподіванішому місці.
— Ти ба — втрапили! — тупцяв хованець понад краєм. Ото втрапили! Яка халепа! Він нависав над вовчою ямою чорним кошлатим привидом і загороджував широкою спиною і так бліденьке світло місяця, що сіялося крізь дерева.
Прочумався вовк, звівся на ноги й обтрусився. Нявка, яка, навіть упавши, не випустила його шерсті з чіпких долоньок, від несподіванки злетіла з вовчої спини й преболяче гримнулася на землю. Вовк винувато підібгав хвоста й відійшов під стіну, а зеленокоса полонянка, чухаючи забитий бік, показала йому кулак. Кулак був дрібний і заледве страшний, але вовк опустив голову й тепер повільно розгойдувався з боку в бік.
— Чого стоїш? — підняла нявка голову до синього зоряного отвору. — Рятувати нас не збираєшся?
«…би-и-ира-а-а…» — закрутилося луною.
Мотузки нема, міркував хованець, драбини теж узяти ніде… Він міряв усе хатніми мірками, бо — що гріха таїти — півжиття свого вилежувався у господаревій хаті на поді, зрідка вчиняючи який незначний бешкет або дрібну шкоду. До важкого лісового буття привчений він не був.
— Думай, думай, — намовляв він лобату свою голову, але та нічого не могла надумати.
— Думай, думай, — передражнила його нявка. — Що тут думати? Оно бачиш ліщину молоду? Нахили мені гілку, я вхоплюся, ти відпустиш, і я сама вилечу звідси. А тоді вже вдвох поміркуємо, як бідолаху-сіромаху рятувати.
Хованець ляснув себе долонею по лобі: рятівна схема! Як він сам до неї не зміг допетрати? Обережно нахиляючи довгу ліщинову тичку, він наблизився до краю вовчої ями й почав опускати голу гілку з набубнявілими бруньками всередину. Гілка затріщала при самій землі. Хованець пустив гілку поміж ноги й переліз трохи наперед, згинаючи її зараз у тоншому місці. Він майже опустив кінець гілки в яму, коли та вчинила страшну каверзу: вислизнувши з хованцевих рук, рвонула вгору, а що хованець саме сидів на її кінчику, підкинула його ґвалтовно — тільки п’яти змигнули в повітрі.
— О, ні! — застогнав хованець, пролітаючи над верхівками дерев і виглядаючи, куди закине його підступна гілка. Бац! Хрясь! Чорні ноги стирчали з сонного мурашника, а голови й видно не було. Розтривожені мурахи шикувались у бойові позиції.
Хованець, який ще мить тому був певен, що в нього жодної цілої кістки не лишилося, вилетів з мурашника стрілою.
— Ги-ги-ги! — дзижчав йому у вухах тонкий нявчин сміх.
— Га-га-га! — підтягував за нявкою капосний вовчисько. Безталанний рятівник стискав зуби й умовляв себе упівголоса: коли падають, завжди смішно. Як не прикро, та коли один падає, решта сміються. І це не значить, що він зараз має кинути тих двох гадів напризволяще тільки тому, що вони шкірять зуби… Аутотренінг, аутотренінг, аутотренінг…
— Ой, чудо! — реготіла нявка. — Гілка — дзик, хованець — брик! Ой, тримайте мене, бо впаду!
— Глибше вже не впадеш, — крізь зуби просичав хованець. — Поки пересмієшся, сиди тут, а я піду чогось дієвішого пошукаю…
Нявка, все ще з посмішкою на бліденькому личку, розгублено спостерігала, як хованцева спина тане у чорному лісі. Над верхівками дерев запала чорна ніч, і полонянка, глянувши вгору, зразу не могла второпати, чому замість місячного й зоряного неба над головою тепер зяє чорна пустка. Аж раптом вгорі почувся шелест, наче хтось махнув величезним віялом, здригнулися широчезні крила, й нявка побачила велику голову з довгим дзьобом. Гігантський птах завис над вовчою ямою, приглядаючись.
— Гриф, — прошепотіла нявка, — який безперестанку сім діб літає, а тільки на восьму спочине… Зараз побачить, зараз побачить!..
Нявка метнулася по дну вовчої ями, шукаючи сховку. Яма кругла й рівна твердими земляними стінами стриміла вгору. Вовк дряпнув кігтями землю, грудки посипалися, крила над темним отвором застигли, небезпечний птах нахилив голову, прислухався. Нявка пальцями, мов широким гребнем, начесала собі зелені коси на лице, затуляючи блиск очей, і припала до вовка прозорим тілом, заховалась у наїжачену шерсть. Вона поклала долоньки вовкові на очі, і ці дві жарини також згасли. Чув, чув, нюхом чув гриф, що на землі хтось іще не спить, і все кружеляв і кружеляв над лісом, затуляючи крилами півнеба, та принишклі нявка й сіроманець зливалися з чорнотою ями, і гриф тільки стріпував крилами невдоволено, шукаючи зачаєну здобич. Востаннє вдаривши крильми, аж верхівками дерев прокотився порив вітру, гриф величним колом розвернувся над лісом і помалу полетів на захід, вивільняючи зорі одну по одній, а за ними й місяць.