Куди йшов тим часом хованець, він і сам не міг би сказати, але образу треба було пережити-перебути десь подалі від реготухи нявки і змусити її хоч трошки понервуватися. За кілька хвилин ярок зник із очей, і вовче жалісливе скиглення раптово увірвалося, бухнувши на дно ями. Хованець обернувся здивовано, постояв мить, потім зробив іще пару кроків, і дорогу йому перетнув глибокий яр, по дну якого бігла річечка, що тільки-но вибилася з-під льоду. Над річкою нависало коріння дерев, а між корінням зяяло кілька отворів, що вели десь углиб, ніби там, всредині, незнані ченці наробили собі печер.
Хованець тихенько наблизився. «Хр-хр», — почулося дивне харчання, ніби в печері хтось задихався. Серце стріпнуло під волохатими чорними грудьми; хованець вагався. Переважила цікавість, і він зазирнув досередини жадібним червоним оком. Уся печера була завалена якимись товстими кільцями, схожими на автомобільні камери, і ті камери вовтузились, ворушились і харчали.
— Ти хто? — раптом прохрипіло щось зсередини автомобільних камер.
— Хованець, — зреагував інстинктивно.
— Поможи, — хрокнуло щось.
Хованець побачив, що з-поміж автомобільних камер на нього насунулась величезна пащека, впоперек якої застрягла рука. Умліваючи, він заплющив очі й навпомацки вхопив руку і смикнув. Рука на диво легко вилетіла.
— Хух, — полегшено віддихнуло щось. — А то я, бачиш, мерцем вдавився. Казали мені: не розорюй могили, нічого доброго з того не вийде, краще де молодичку на дорозі перепини, а я як побачу гарну молодичку, то все чогось її пожалію…
— Ти — полоз? — шепнув хованець, розплющуючи одне око.
— Ага, він самий, — кивнуло щось, і автомобільні камери захитались, а спіднизу виліз кінець хвоста, що його чорний кудлатий гість у півпритомному стані потиснув замість долоні.
— Ну, як мені тебе нагородити? — поцікавився полоз і почухав кінчиком хвоста спершу одне кільце, потім друге, тоді третє, а далі хованець утратив кільцям лік. — Золота тобі, срібла, якесь бажання виповнити?
Й одразу затягнув на манер сучасної пісні:
Хованець прокашлявся.
— Ліпше поможи мені, будь ласка.
— А золото, срібло? — здивувався полоз.
— Іншим разом.
— Ну-ну, — мугикнув полоз.
Він вистромив голову з печери і почав розвивати незліченні автомобільні камери. Уже і ярок лишився позаду, і добрячий шмат дороги до вовчої ями, а полоз розкручував і розкручував кільця, й голова звивалася попереду, наче не вона тими кільцями керувала, а жили вони окремішним життям.
Полоз проїхався ще кілька кроків і завис над вовчою ямою.
— Оце тут воно? — обернувся він до провідника.
— Еге ж, — відповіли знизу тонким жіночим голосом. — Оце тут вони.
Полоз зазирнув досередини маленькими короткозорими очима й нарешті роздивився жовтооке дівчатко в білій сорочці. В серце його заповз тремкий жаль, який завжди огортав його при зустрічі з особою жіночої статі. Нявка ніби прочитала його думки:
— Ти надто не витріщайся, я не людина, — вона гигикнула. — Та й не сама я тут…
І полоз побачив, що поруч із жовтооким дівчам щирить зуби, з переляку підібгавши хвоста, сірий вовк. «Тьху на вас», — подумки сплюнув полоз, повернувся і поповз геть.
— Т-ти к-куди? — хованець ухопив полоза за гладке тіло, але те вислизало з рук, наче олією змащене. — Вернись!
— Ой, та ніде я не втікаю! — відмахнувся полоз. — Треба ж мені розвернутися? Не зубами ж я їх витягатиму?
Тут полоз мав-таки рацію: зуби в нього з пащеки стирчали такенні, що найлютіша б акула позаздрила. Голова полоза зникла поміж кущі, а натомість за деякий час з’явився хвіст. Хвіст теж, здавалося, жив своїм окремим життям, бо пересувався по лісу цілеспрямовано, наче мав на кінчику очі.