— Допоможеш мені? — спитала медсестра в рожевому светрі, і Юрасик ледь не захлинувся в чорних водах небезпечних очей і закашлявся.
— Угу, — зачаровано відповів він і зробив крок до медсестри, як самовбивця робить крок із даху хмарочоса. Відьма ж радісно і легко розсміялась і поманила журналіста за собою. Зі штативом в одній руці, загіпнотизована жертва сомнамбулічне рухалась уздовж коридору, не зводячи очей із м’якого рожевого коміра на тонкій шиї. Темні волосинки вибилися з коси й знадливо кучерявилися на смаглявій шкірі.
У довгому коридорі кроки лунко відбивались од стін і хвилями відкочувалися на два боки. У хірургічному відділенні запала тиха година, і хворі лежали по свої палатах; ніхто не совався довгим коридором і не рипів незмащеними дверима, тиша стояла глибока, аж моторошна, і тільки десь у самому кінці кишки коридору раз по раз видзвонював дівочий сміх, приглушений замкненими дверима, — на сходах курили медсестри, і звідти тягнуло ледь чутним тютюновим духом.
Білі двері до маніпуляційної відчинилися безшумно, ще рука медсестри не встигла їх торкнутися. Озирнувшись і грайливо повівши оком, медсестра зникла в кімнаті. Юрась пополотнів. Йому привиділася раптом містична картина: щойно він переступив поріг маніпуляційної, двері за ним із хряскотом замкнулись, а світло згасло, наче за вікном не білий день, а глупа ніч. На столі заблимала свічка, коло неї — розгорнена книжка. Груба стара книжка в сап’яновій палітурці; сторінки пожовкли й випадають, і через те на кутиках закручуються. Книжка пахне півзотлілим папером, вогкістю, старістю. Над книжкою схилилося смагляве лице, короноване чорними косами. Вуста ворушаться без звуку, і можна було б подумати, що читають вони слова молитви зі старого Євангелія, тільки раптом у відповідь на невідомі слова по кутках кімнати самі собою починають спалахувати червоні вогні. Юрасик приглядається до них і з жахом усвідомлює, що то очі, потворні очі, які зиркають на нього злісно й підозріло. Чується лопотіння крил, і Юрась Булочка хоче відступити до дверей, зникнути з цієї жахливої кімнати, але ноги приросли до землі й не рушать. І тоді чорнокнижниця відриває голову від читання й говорить хрипко: «Ну, чого стоїш? Кажанів налякався? Ходи ближче до мене. Що нам книжечка про тебе розповість?..»
Юрасик несвідомо відступив на крок, підвернув ногу, скрикнув болісно — й прийшов до тями. Видіння було настільки яскравим, що він, застромлюючи гострого носа в маніпуляційну, на якусь частку секунди приплющив очі, не готовий зустрітися очима з чорнокнижницею в рожевому светрі…
— Ну, чого стоїш? — спитала медсестра весело. — Шприців налякався? Ходи ближче до мене. Що нам тут за ампули лікар залишив?..
Вона наблизилася до скляної шафи, повернула ключ у замку й відчинила дверцята. На поличках стояли картонні коробки з ампулами, якісь скляночки-баночки, шприци й крапельниці в поліетиленових упаковках, а на нижній полиці лежала чорна конторська книжка — пожовклий папір, сторінки вилітають, кутики їхні потріпані й загнуті, — куди малося записувати, які ліки хто бере. Прочитавши щось у Ліниній медичній карті, медсестра в рожевому светрі витягла шприц із такою голкою, що могла пробити шкіру й ведмедю, обламала невідому ампулу і впорснула прозору рідину в опецькувату пляшечку з товстого скла. Лишивши грубу голку в гумовому корку пляшечки, вона встромила туди ж голку з крапельниці й підвісила пляшку на штахет, який Юрась і досі судомно стискав мокрою й холодною рукою.
— Ну, можеш відносити, — ніжно промовила медсестра й підштовхнула журналіста до виходу з маніпуляційної. — А я за мить прийду і зроблю твоїй красуні укольчик…
Але Юрасик, мов зачаклований, не міг зсунутися з місця. Витягнувши шию, він заглядав у скляну шафу, де на верхній полиці стояла кругла металева коробка з навісним замочком. Коробка собі й коробка, та вона магнітом притягувала погляд, і не було сили їй опиратися.
— Що це? — спитав Юрась Булочка у медсестри.
— Що саме?
— Жерстянка… ота сіра коробка металічна…
— А, коробка! То шприци переварювати. Ми вже зараз не перварюємо, одноразові отримуємо, а коробка лишилася.
— А замок навіщо? — допитувався журналіст із гарячковим блиском в очах.
— Замок? — здивувавалася медсестра в рожевому светрі. Вона наблизила обличчя до скляної шафи й довго роздивлялася коробку. — І справді, замок… А, згадала! То Святослав Пилипович Шапка, наш колишній головний лікар, давно ще приніс. То його була коробка. Я й забула!