— А що в ній? — жадібно втупився Юрасик у круглу жерстянку.
— У ній? — медсестра знизала плечима. — Хтозна! Ключа нема, Святослав Пилипович помер, та й у чужі речі лазити… Хіба синові його віддати? Він коли тут буде?
— Години за дві буде, — схвильовано відповів Юрась і знову втупивсь у металеву коробку. Навісний замочок був складним, такий шпилькою не відімкнеш… Журналіст потягся руками до шафи, вийняв коробку й зважив її на долоні. Легка, та всередині щось лежить. Якщо перекинути коробку догори дриґом, це щось глухо перекочується. Юрасик слухав сухий звук, мов музику. Жерстянка, яка належала Святославу Пилиповичу, Орестовому батькові, — жерстянка, в якій щось сховане… І це саме він, Юрась Булочка, відшукав її! Він готовий був підхопити чорнооку медсестру й закрутити в танку, але руки були зайняті блискучою коробкою.
Раптом його ніби щось штрикнуло. Не усвідомлюючи, що він робить, Юрасик поліз у кишеню штанів і витягнув звідти маленького срібного ключика з видряпаною на ньому невідомою літерою. Двосічна борідка на ключі дивним чином пасувала до замка на коробці. Мов у сні, він устромив ключ у замок і повернув. Замок неголосно клацнув. Медсестра в рожевому светрі не зводила захоплених очей зі столичного журналіста.
Розділ XVI
ЗАКЛЯТИЙ СКАРБ
Коли ясний день дедалі настирливіше почав лізти крізь давно не миту шибку на горищі цегляної великої хати під зеленим дахом, хованець солодко позіхнув і визирнув надвір. Ого, подумав він, виспалися добряче. Щоб я тріс, якщо зараз не перша година!.. Він штурхнув нявку, яка зарилася з головою у стару пухову куртку й тоненько сопіла.
— Підйом! — наказав хованець. Нявка мугикнула й ще глибше заховалась у куртку, щезла під горами пера, мов і нема її і то просто куртка така пухнаста. — Підйом! — гаркнув удруге хованець. — Перша година, а ми ще не снідали…
Нявка вистромила гострого писка з-під каптура.
— А що на сніданок?
— А що звариш, те й їстимемо.
— Пхи, — скривилася нявка і знову зникла під курткою.
Тоді хованець вдався до хитрощів. Прочинивши ляду, яка вела з горища, він голосно потягнув носом, двічі облизався. І справді: знизу цівкою почав підніматися запах чогось смаженого, ситного і, вочевидь, смачного. Нявка мимоволі випірнула з-під куртки й принюхалася. Тут вона згадала, що толком не їла з учорашнього ранку, та й тоді бігла через місточок, ухопила кленовий листочок… Вона увіч побачила запашне горня трав’яного узвару, тарілку смажених грибів, ну, може, ще й солоденького такого чогось…
— Підйом, — повторив хованець і витрусив нявку з-під куртки. Зеленокосе ледащо потяглося гнучким тілом, усміхнулося півзабутому сну. Щось там таке було, у тому сні… Щось таке напрочуд приємне, у жовторгарячих квіткових барвах… І сьогодні, на четвер, сни збуваються… Нявка довірливо глянула на хованця жовтими очима й спитала:
— А що там так смачно пахне?
Хованець знизав плечима й поліз донизу. Піч у кухні тепла; зранку хтось у хаті прокинувся до схід сонця й добре пропалив її, і вона ще берегла жар. На столі лишилися крихти хліба, а в мийці — пусті тарілки, але нічого смаженого, смачненького ніде не було. Нявка метнулася поміж каструльками, загрюкала накривками. Ніде нічого! Але ж той запах, той чудесний запах!..
— Ти мене надурив! — образилася нявка. — Ти на мене ману навів! Сніданку нема, я тільки дарма підвелася! Ну, я тобі!..
— І нічого не дарма ти прокинулася, — набурмосився хованець. — Зрештою, ти чим у місті займалася всеньку зиму? З телевізором наодинці? Могла варити трохи й підучитися…
Нявка сердито вищирила дрібні прозорі зубки, і хованець відчув, як шкіра на шиї заболіла й почала горіти, наче його вкусив ґедзь, але нявка натомість відвернулась і посунула до холодильника. Та-ак, на смажених грибах можна ставити хрест: одинокий шматок сиру жовто тьмянів з нутра холодильника…
За весь сніданок нявка не промовила ні слова, лишень супила смарагдові бровки. Хованець підлещувався й підлабузничав, але товаришка крутила головою й жодного разу не дозволила впіймати свій погляд. Після сніданку, коли хованець уже втратив будь-яку надію на примирення, нявка зненацька промовила, ні до кого не звертаючись:
— Учора в лісі я бачила кабана.
— І що? — загорівся хованець. Сита нявка, схоже, відтанула душею, але тепер їй не можна дати розслабитись і знову впасти у злостивий настрій.