— Отож-бо й воно, — повів головою горбун, — а заздалегідь подбати, щоб скарб потрапив у надійні руки і використовувався не абияк, а за прямим його призначенням?
Горбун рішучо наблизився до кабана й помацав його за м’якеньке рильце. Той хрокнув і спробував відповзти. Горбун похитав головою і озирнувся у пошуках потрібного інструменту. Погляд його натрапив на лозину, яку нявка й далі стискала в кулаці.
— Тобі це вже не треба, — м’яко мовив горбун і спробував висмикнути лозину з нявчиного п’ястука. Нявка затялася. — Давай-давай, — примовляючи це, горбун смикнув сильніше. І тут йому дорогу перегородила чорна волохата істота з червоними навіженими очима. Зіниці світилися від тамованого страху й ще чогось, що ховалося насподі й жахало своєю непередбачуваністю.
— Щезнику, — промовив хованець поволеньки й спостеріг, як ліс застугонів, а тоді притих ув очікуванні. — Щезнику, — повторив хованець голосніше, лякаючися власної сміливості, — не перетиналися наші дороги досі, а ондечки перетнулися. Знаю твою силу, не можу заперечувати, але ти ще моєї сили не питав.
Горбун прискалив око. Той, хто наважився, хоч і серед білого дня, вимовити його ім’я вголос, таки викликав повагу. Навіть якщо цей сміливець був тобі сьогодні ворогом.
— Мені твоєї сили й не питати, — сказав щезник, підтягуючи лозину до себе. Нявчина рука уривками піднімалася. — Ти сам знаєш, що скарб тобі ні до чого, тому відступи з дороги. Добром прошу, відступи.
Хованець покрутив лобатою головою і зробив на крок уперед. Горбун зітхнув. Страх як йому не хотілось у власному лісі починати війну, але момент прийшов рішучий, і дій він вимагав теж рішучих. Горбун свиснув, і двоє опирів, які досі бовваніли осторонь, з обох боків врізали хованцеві ребром долоні. Хованець охнув, нявка писнула й осіла на землю.
За першим разом хованець утримався на ногах, тільки харкнув черленим на травичку, яка щойно пробилася з землі.
— Відступи, — повторив щезник. Хованець заперечливо покрутив головою. Викинувши праву долоню вперед, він шарпнув твердими кігтями одного з чорних по рум’яній пиці, лишаючи глибокі сліди. Опир вилаявся непристойно, аж навіть горбун поморщився, й заломив хованцеві руку за спину. Кістки хруснули, й нявчин товариш скрутився й болісно скреготнув зубами. Йому привиділося раптом, що кабан насміхається з нього: скарбу тобі забаглося? Он він — твій скарб! Ковтай — не вдавися!.. Щоб не чути болю, хованець уп’яв зуби собі в чорну губу й навалився всім тілом на супротивника, підминаючи його під себе.
Другий опир із лиховісним поглядом кинувся згори на хованця й учепився йому жовтими іклами в шию. В обличчя дихнуло кров’ю і ще чимось страшним і огидним. Так тхне смерть, подумав хованець, непритомніючи.
— Що тут за буча? — вихопився звідкись дзвінкий голос.
Нявка здригнулася. З-за горбунового плеча визирнули чорні очі, в яких плавав безхмарний спокій і радісне подивування. Миттєво розімлівши, як тане масло в спеку, нявка дивилася на дивну рожеву хмару, в якій наближалося рятівниче видиво: чорнокосе, усміхнене і врівноважене.
— Мокушо, — прошепотіла нявка замріяно, — ти…
Щезник не поділяв нявчиного замилування. Шарпнувши з усієї снаги лозину, він висмикнув-таки її з малої прозорої долоньки й замахнувся на кабана. Якщо він зараз поцілить, ще встигла подумати нявка, скарб належатиме йому, і навіть Мокуша не допоможе… Але враз щезникова рука застигла на півдорозі, заморожена поглядом чорних глибоких очей. Щезник засичав і крутнувся на місці, та тільки невідома сила прикула його до землі в незручній позі й не хотіла пускати.
— Мокушо, — мовив щезник, — ти…
— Я, — відповіла Мокуша безтурботно. Вона легко вийняла лозину з покручених пальців і недбало кинула в траву. Відвернувшись од переможеного і присоромленого ворога, Мокуша нахилилася над нявкою і спитала: — Тобі зле?
«Ні, мені дуже-дуже добре», — хотіла відповісти нявка, але не вспіла: один із опирів, покинувши непритомного хованця, загарчав страшно й накинувся на Мокушу ззаду, накручуючи чорні зміїсті коси на руку й закидаючи її голову. Смаглява шия беззахисне оголилася. Нявка замружила очі.
У небі гуркнуло, блиснуло, дерева застугоніли, сонце сховалося за хмару, в яру потемніло, повітря наелектризувалося й готове було вибухнути. Нявка розплющила очі й побачила, що в руці у Мокуші — її власна, нявчина, лозина, переламана тепер навпіл, а другий кінець стирчить опиреві з грудей. Опир харчав і хапався руками за груди, повільно осідаючи. Довгі нігті роздирали на грудях шкіру, і від того кров уже цебеніла на землю, і де вона проливалася на грунт, молоденька травичка жовтіла, всихала й умирала.