Всі операції розстановки орієнтирів він провів ретельно й звично, ніби готував робоче місце в майстерні, розкладаючи інструменти. І врешті напружена пам’ять видала першу фразу з “Психоробіки”: “Він вмирав з голоду, він знесилювався”. Це був приклад. Для людини фраза цілком зрозуміла, а у робота викликала недовіру до основної програми, якщо вживалася в контексті, з якого можна було зрозуміти, що людина перебуває там, де є багато сонячного або ж космічного проміння. Робот не міг зрозуміти, що ж заважає людині зарядити свої акумулятори, і доводилося його знайомити з будовою людського організму.
“Отже, якщо Льодик неправильно зрозумів команду про живильну суміш, — розмірковував Олександр Миколайович, — то він вчинив уже не у відповідності з нею, а згідно з тим, як її зрозумів…”
І знову вченому примарився чийсь важкий погляд, що свердлив потилицю. Стримуючи себе, він поволі обернувся. Майже не здивувався, нічого не виявивши. Все ж таки ще раз оглянув лабораторію. Погляд пробіг по приладах, потім метнувся обабіч них — і заціпеніло застиг… Увагу привернув об’єктив телекамери. Здалося, що телекамера ледь хитнулася.
Олександр Миколайович зробив кілька кроків — камера повернулася… Він виконав ще декілька маневрів, аж поки не переконався: об’єктив телекамери “прилип” до нього. Смикнув замок “блискавки” на куртці. Стало легше дихати. Лише зараз він відчув, що шия спітніла. Скоса поглядаючи на об’єктив, Олександр Миколайович почав переміщатися до місця ввімкнення камери в мережу. Та виявилося, що шнур тягнеться не до розетки. Тонким довгим дротиком він був приєднаний до найближчого термостата. Вчений підняв кришку термостата: там у фізіологічному розчині пульсувало серце якоїсь тварини. Дротик проколював його, мов сережки вухо, і тягнувся до наступного термостата, а від нього — до малого енцефальера, де, як це добре пам’ятав Олександр Миколайович, містився мозок собаки.
“Таке враження, наче тут експериментував божевільний, — думав учений. — Переплутані проводи, підключена телекамера… Але одна істотна деталь спростовує цей висновок. Адже телекамера працює! Вона стежить за мною. Виходить, керуючим механізмом для неї є мозок собаки, а серце, можливо, задає робочий ритм, співзвучний з моїми рухами.
Як же це поєднати з попередніми спостереженнями? Самочинні дії роботів цілком могли б скидатися на експеримент божевільного. Але ж вони не знають будови мозку і ніколи б не додумалися так увімкнути телекамеру. Насамперед вони б підключили її до лабораторного комп’ютера…”
У ньому назрівало передчуття лиха. Він уже майже переконався, що роботи тут ні при чому, а йому протистоїть зла воля людини. Та хто міг бути цією людиною?
Йому згадалися сторінки пригодницьких романів, у яких слідчі ловили злочинців. Вони часто розпочинали слідство запитанням: “Кому це вигідно?” “Кому це вигідно?” — запитав сам себе Олександр Миколайович і вперше усміхнувся. Запитання в даній ситуації звучало безглуздо. Аби знайти позитивну відповідь на нього, слід було знову звернутися до думки про божевільного. “А чи випадково мені весь час приходить у голову та ж сама думка? Чи немає в цьому закономірності? Якщо-факти вказують на те, що тут побував божевільний, то чи не варто пошукати його. Наприклад, припустити, що захворів один із працівників лабораторії… У такому разі внаслідок хвороби він мав стати генієм і відкрити новий спосіб керування, — відповів собі Олександр Миколайович. — Тоді зловмисника належало б пошукати з-посеред наших ерудитів, знайомих і з нейрохірургією, і з фізіологією, і з радіоелектронікою… У нас є принаймні двоє таких. Один з них — я, а другий — мій зам, тишко з оленячими очима…”
Він запитався: “Чи дуже б я здивувався, дізнавшись, що це витівки Михайла Дмитровича?” Не знайшов однозначної відповіді і поставив собі наступне запитання: “Що слід негайно вчинити?” Перш ніж він відповів собі, його рука схопила гострозубці і перекусила дротик, який вів до телекамери…
ПЕРЕШКОДА
Портрет Олексія Резанова ніколи не появлявся на дошці пошани автогосподарства. Олексія не було відзначено Урядовими нагородами або хоча б грамотою обкому профспілки. Проте, з іншого боку, водійський талон попереджень Резапова не скидався на мереживо — компостер автоінспектора залишив на ньому всього два проколи. І стосовно доган у Олексія було чисто — одну “без занесення” він уже давно зняв безаварійною роботою. Не зловживав Резанов і спиртним. Втім, тут слід зробити застереження, бо в ранній молодості був період — півтора року неподіленого кохання, — коли тільки зичливість автоінспектора, що був “у курсі”, порятувала Резанова від поважних неприємностей. Та це минулося безповоротно. А нині вдома чекають на Олексія дружина й син. І, згадуючи про Петька, Петра Олексійовича, Резанов плавно натискує на педаль акселератора.
Ваговоз збільшує швидкість. Десять величезних коліс справно розмотують рулон шляху. Біжать назустріч, розчепіривши руки-віття, веселі молоді клени. Шумлять щось привітне, та хіба за гулом двигуна розбереш? Олексій кидає погляд на покажчик бензобака: бензину ще досить. Не треба звертати на заправку і томитися у черзі.
Автострада тут рівна, як стріла, від випадкових перехожих і чотириногих порушників огороджена спеціальною сіткою. “Можна й відпочити”, — думає водій.
Зненацька перед лобовим склом мелькає тінь. Олексій ще не встигає розгледіти її, а нога автоматично вдавлює до краю гальмову педаль, руки вивертають кермо.
Різкий свист ріже слух. Вищать гальма. Машину заносить. Олексія шпурляє вперед. Він ударяється зубами об кермо, відчуваючи, як впиваються в тіло прив’язні ремені, і бачить перед машиною людську постать, котра взялася невідь звідки. Шостим чуттям водія Олексій знає, що він не може врятувати людину, що всі його зусилля марні. Останнє, що він бачить, — бліде закинуте обличчя та виставлену, мов для захисту, руку перехожого…
…Коли автоінспектор і карета “швидкої допомоги” водночас прибули на місце аварії, Олексій Резанов був мертвий. Його тіло насилу витягли з розплющеної кабіни перекинутого ваговоза.
Автоінспектор ніяк не міг установити причину гальмування та крутого вирулювання. Скільки він не оглядав дорогу перед автомобілем, не вдалося виявити нічого, що могло б дати ключ до розгадки події. Людина чи тварина — в цьому автоінспектор був упевнений — проникнути на огороджену спеціальною сіткою автостраду не могли. Сама собою напрошувалася версія, що шофер задрімав і вивернув кермо мимоволі, а вже потім загальмував. Автоінспектор сфотографував ваговоз із кількох позицій.
Шалено завиваючи, під’їхала машина техдопомоги, оснащена підйомним краном. Дебелі молодці з обвітреними червоними обличчями просунули під ваговоз Резанова спеціальні сталеві пояси-ланцюги, закріпили їх петлями, вбили в них гаки підйомного крана.
— Віра! — і ваговоз повільно, мов смертельно поранений звір, став підніматися на колеса. Автоінспектор знову зусібіч заклацав затвором фотоапарата.
Раптом він зупинився, підійшов ближче. І тут він побачив таке, що в нього миттю зашерхло горло, замість слів з рота виривалися безтямні звуки. Жестами він попросив робітників припинити підйом і, присвічуючи ліхтариком, нахилився до лівого крила машини. Тепер сумнівів не залишалося: там, на заокругленні, виднівся вдавлений виразний відбиток людської долоні…
Минуло ще кілька секунд, доки автоінспектор переборов подив і знову заходився фотографувати. Потім, розпорядившись, аби ніхто не торкався ваговоза, попрямував до своєї машини і по радіотелефону викликав чергового ДАІ по місту.
Невдовзі на місце події прибув величезний автофургон із синьою смугою на борту та червоним написом “Міліція”. Це була пересувна криміналістична лабораторія. З неї вийшло двоє чоловіків у однакових світлих плащах. Один з них, низенький і худий, ніс валізку, на шиї другого, опасистого і високого, з червоною потилицею, бовталося кілька фотоапаратів та лампочок з рефлекторами. В правій опущеній руці він тримав, наче мініатюрну гармату, ще один фотоапарат з телескопічною насадкою. Від фотоапарата тягнувся довгий провід, який зникав у надрах фургона-лабораторії. Ще два проводи до фургона тяглися від гірлянди фотоапаратів і лампочок на його грудях. Здавалося, весь цей чоловік — лише придаток до лабораторії, один з її агрегатів. Він кілька разів обійшов понівечений ваговоз. Знову заклацали фотоапарати. Цим разом зйомка провадилась у невидимому промінні спектра — інфрачервоному та ультрафіолетовому, аби виявити те, що вже стерлося або зітреться в ході розслідування.