— Розігруєш?
— А ти як думаєш?
Знову неприємно засмоктало під ложечкою від пронизливого погляду.
— Та що ж тут думати. Ти ж не будеш поважно говорити все це…
— Не буду, — погодився Юрій і усміхнувся. Але усмішка в нього тепер була неприродною, немовби він щойно згадав про неї і накинув на обличчя поквапно, аби тільки прикрити його голизну. Він мовив:
— А втім, ніхто не знає, який жарт кожен врешті-решт приховує. Ти ж, по суті, не знаєш, що думають хворі, не так уже часто ти їх спостерігав.
І не так уже рідко! — заграла впертість у Василеві. — Коли апаратуру перевіряєш, бува, підслухаєш їхні розмови з лікарями. Та й сам, коли захворієш… А ти часто хворів?
Запитання вирвалося само собою, випадково. Але на Юрія воно справило несподіване враження. Обличчя миттю скам’яніло, мов у статуї, зате очі заблискали нестерпно і ніби злилися в одну сталеву смужку.
— Стараюся не хворіти, — відповів Юрій тоном, що виключав подальше розпитування.
“Напевно, викликав у нього неприємні спогади, — подумав Василь. — Можливо, він серйозно хворий і приїхав до медцентру лікуватися, а я необачно бовкнув…” Він розумів, що належало перевести розмову на іншу тему, але замість цього сказав:
— Коли в тебе що болить, то я запросто можу влаштувати лікування в медцентрі. В один момент, без тяганини…
Сказав — і злякався: як відреагує сусід? Однак той несподівано усміхнувся:
— Жалібника з тебе не вийде, хіба що брат-жалібник. Надто ретельничаєш. А от у медцентрі ми з тобою зустрінемося. Разом хворих спостерігатимемо. Там і досперечаємось.
— Коли? — зрадів Василь.
— Хоч сьогодні. Можеш видати мене за свого помічника.
— Гаразд! — вигукнув Василь. — Мені якраз треба в хірургічний відділ!
…На території медцентру автобус привіз їх до багатоповерхових корпусів хірургічного відділу. В нижніх поверхах містилися службові приміщення та склади запчастин: різних органів для пересадок, кісток, кісткового мозку; у верхніх — їдальні, палати, операційні.
Хворі щойно закінчили снідати й виходили з їдалень грудами, жваво перемовляючись. Василь помітив, що Юрій прислухається до їхніх розмов, і на його обличчі проступає здивування. Він навіть промовив, не дивлячись па Василя:
— Всі вони клопочуться тільки своїми хворобами.
Тон у нього був багатозначний, наче він зробив відкриття. Це розсмішило Василя, і він відгукнувся:
— У кого що болить, той про те і гомонить.
— Це ти придумав?
— Дивак. Старовинне прислів’я.
— Що значить старовинне? Скільки йому років?
Василь був переконаний, що Юрій жартує. І він відповів жартома:
— П’ять тисяч вісімсот сорок один. Досить?
— Виходить, за п’ять тисяч вісімсот сорок один рік люди анітрохи не змінилися?
— А навіщо їм змінюватися? — правив своє тим же тоном Василь. — Адже ти сам говорив: “Людина — це звучить гордо!”
— Так. Але тільки людською мовою.
— Що ти хочеш цим сказати?
І “амеба” звучало б гордо амебною мовою.
Василь не знав, як продовжувати розмову, і поцікавився:
— А як ти вважаєш, про що хворі мали б говорити?
— Ну, припустімо, про вивчення атмосфери Землі, про успіхи хімії полімерів… Особливо — про потоки ліо.
— Ніколи не чув про такі потоки, — сказав до краю спантеличений Василь.
Їх відкрив я! — гордо мовив Юрій.
— Що ж це за потоки?
— Вони утворюються внаслідок взаємодії людини з єдиним полем.
— Про них уже було в пресі?
— Ні.
— То яким же чином хворі можуть говорити про те, чого не знають?
— Адже вони хочуть вилікуватися.
“Все-таки він божевільний, — сполошився Василь. — Іноді, правда, поводиться, як нормальний. Таж саме така поведінка характерна для божевільних. Здається, це називається “нестійкість психіки”. Треба буде сказати про нього кому-небудь з лікарів. Нехай перевірять”.
У цей час назустріч їм трапилися дві жінки. Молода підтримувала стару. Обличчя старої поборознили глибокі зморшки, очі запали. Худі, тонкі руки висіли вздовж тулуба, бовтаючись, як батоги. У порівнянні з нею молода жінка являла яскравий контраст. Зухвалі, з іскринками сміху очі, ямочки на щоках, повні губи. І йшла вона — виступала, стримуючи свою молоду силу. Так і здавалося: коли б не стара поруч, помчала вона б стрімкою пружною ходою, гордовито несучи своє струнке тіло.
Василь ледве відірвав погляд од неї, ще раз мигцем глянув на стару і мимоволі подумав: “Цій бідоласі вже недовго залишилось. А колись же була такою самою, як ота… Навіть повірити важко…”
І негайно, заперечуючи його думкам, озвався Юрій:
— Обидві вони однаково мертві.
Холодні мурашки поповзли у Василя по спині, вирвалось:
— Чому?
Та відразу ж він спохопився і подумки вилаяв себе: “Не встрявай у суперечку!”
— Пусті життя.
Слова впали важко, мов каміння, яке збиралися прив’язати до чиїхось ший. І хоч Василь мовчав, Юрій продовжив:
— Коефіцієнт ліо в обох вагається поблизу нуля.
Він не звернув уваги на Василя, думав про щось своє І вдивлявся в коридор. Раптово вигукнув із захватом:
— А ось іде жива людина, зовсім жива!
По коридору в крокуючому кріслі, керованому біострумами, їхав паралітик. До його голови підходили численні Проводи від маніпуляторів крісла.
Юрій ступив назустріч паралітикові, простягнув руку:
— Здрастуй!
— Здрастуй! — відгукнувся репродуктор крісла, і рука-маніпулятор обережно потиснула руку Юрія.
— Ти можеш одужати. Знаєш про це? — запитав Юрій.
— Вірю в це.
— Чого ти хочеш більше за все?
“Ну, це ясно навіть божевільному”, — подумав Василь і почув відповідь з репродуктора:
— Завершити почате дослідження.
— В якій галузі?
— Походження життя.
— Теоретична праця чи експерименти з протогеном? Коацервати, асиметричний синтез?
“Звідки йому відоме все це? — подивувався Василь. — Він і в медичній літературі тямить, і в художній літературі начитаний… Просто-таки ходяча енциклопедія…”
І перше, і друге, і третє, — відповів паралітик Юрію, водночас ніби відповідаючи на Василеві думки.
І якщо ти його завершиш… — мовив Юрій напівзапитально і зробив паузу.
Пролунала відповідь:
— Стане відомо ще про одну можливість зародження життя. Та й усе. А от як узнати, котра з них здійснилася на Землі? Дорого я дав би за це…
Василь відзначив, що ці двоє, як видно, розуміють одне одного з півслова; що паралітика не дивує безцеремонність запитань.
— Я міг би допомогти тобі? — запитав Юрій.
— Спробуй. Звернись у мій інститут за два місяці. До того часу мене обіцяють виписати, і я зможу допомогти тобі.
Рука-маніпулятор простягла візитну картку. Юрій обережно взяв її, ще раз потиснув пластмасові пальці-захвати і побажав хворому:
— Якнайшвидшого тобі одужання. Ми ще допоможемо один одному.
— До зустрічі.
Сумніви обсідали Василя. Хто ж його сусід? Божевільний? То чому він так одразу, раз-два, знайшов спільну мову з оцим паралітиком?
Бідна патлата Василева голова тріщала від суперечливих думок, які зштовхувалися в ній, немов більярдні кульки. А може, для орієнтації запитати спочатку про таємничі потоки ліо?
Юрій дивився кудись повз нього, і Василь уже подумав, що той не розчув запитання. Однак виявилося, він просто роздумував над відповіддю.
— Якщо я видам тобі характеристики потоків, ти все одно без підготовки нічого не зрозумієш, і я виглядатиму, як ідіот, — уголос міркував він, щадячи співрозмовника. — Коли тобі сказати, що при взаємодії з єдиним полем виникають імпульси, що змінюють людину, і людина стає не такою, якою була раніше, ти не повіриш…
Спробуй-но спочатку відповісти на просте запитання: які радощі ти знав у своєму житті?
— Перерахувати, чи що? — ображено запитав Василь. — Витратимо багато часу… — Проте, боячись, що йому не дадуть договорити, почав: — Ну, по-перше, я і в дитинстві захоплювався футболом… І домагався, між іншим, деяких успіхів!
— Ти й зараз в гарній спортивній формі, — сказав Юрій. — Ти — ого-го! Тілом і душею молодий.
— По-друге, в мене закохалася чудова дівчина, — бадьоро продовжував Василь. — Премію отримав на олімпіаді. І по службі немало їх перепадало… Взагалі по службі я просувався швидко…