— А чому ти називаєш роботу службою?
Василь глянув на Юрія і затнувся. Тільки тепер він помітив, які у нього очі.
— Тобі смішно?
— Трішечки, — відповів Юрій, — я сміюся над собою. Знаєш, про що я зараз подумав? Мабуть, якщо перевірити пам’ять багатьох людей, вона виявиться захаращеною, як сміттєпровід.
— Це й називається ціною пам’яті? — з викликом запитав Василь.
— Вірніше, ціною життя, — Юрій вже не посміхався. — Не розумію, чому ти не почав з інших радощів: гарні речі, комфортна квартира, власний транспорт.
— Все це також необхідно для щастя, — вперто хитнув головою Василь.
— Ти мені розповідав про свою тещу… Чи погодився б жити так, як вона?
— Вона — дурна міщанка, — відрубав Василь. — Щастя борсучихи — якомога більше натягти до своєї нори…
— Отже, ти не бажаєш борсукового щастя? — пустотливо запитав Юрій. — А хіба кожен не бажає жити з принципу: не гірше за інших?
— А що в цьому поганого? — відказав Василь. — Врешті-решт усі люди рівні!
— Рівні, заспокойся, рівні, тільки перед законом — це було записано ще у стародавній декларації. Але я читав у книжках, що одна людина шукає щастя в тому, щоб одягатися не гірше за іншого, а друга буде щасливою, якщо взнає те, чого ще не знають інші. І при цьому ризикує життям. Як же їх зрівняти? А може, в книжках говорять неправду?
— Правду, — знехотя проказав Василь і роздратовано нагадав. — Ти говорив про потоки ліо. Сподіваюсь, вони як об’єктивне явище природи доступні всім?
— Либонь, ні, — заперечив Юрій, з жалем дивлячись на Василя. — Ані на Землі, ні будь-де в іншому місці.
— В іншому місці? Де ж саме?
Василь пильно глянув на Юрія. Йому здалося, що сусід збентежився. Он воно що. Невже влучив у ціль? Здогадка сяйнула в патлатій голові, і спина та руки Василя вкрилися гусячою шкірою. “Здається, я розкусив його, — подумав він. — Пришелець! Це багато чого з’ясовує. Ось чому він з такою готовністю всіх вислуховує! Йому потрібна інформація про Землю, про людину. Навіщо? І чому він не заявить про себе офіційно, не звернеться до уряду? А що як він збирає інформацію, аби його одноплеменці могли безперешкодно уярмити нас або перебити? Можливо, вони шукають планету для переселення…”
Страхітливі відомості, почерпнуті з прочитаних книжок, ще роз’ятрювали думку Василя, та він уже знав, у чому полягає його обов’язок. Він скрізь супроводжуватиме пришельця, мов тінь. Він постарається остаточно переконатися в своїх підозріннях і врятує людство від поневолення. Він стане найуславленішим землянином, і тоді дехто пожалкує, що обрав не того…
Швидкою дріботливою ходою, потираючи довгі руки і про щось розмовляючи сам із собою, коридором ішов високий кістлявий чоловік, схожий на сушену воблу. Декілька разів він озирався, повертаючись усім тулубом, здригаючись. Втягуючи в плечі голову з круглими тьмяними очима, петляв коридором, притискуючись до стін. Побачивши Юрія та Василя, чоловік-вобла благально глянув на них і поклав палець на уста. Василь одразу зрозумів, що перед ним пацієнт із психіатричного відділу, і потягнув сусіда за рукав. Але Юрій вирвав руку, кивнув у відповідь хворому і поманив його до себе.
— Стережіться, вони стежать за мною, — зашепотів хворий, підходячи впритул до них.
Василь ладен був зірватися з місця й бігти подалі від нового знайомця. Всі попередні побоювання разом спалахнули в голові.
— Не бійся. Ми переможемо їх! — урочисто пообіцяв Юрій хворому.
— Хіба це можливо? — хворий зачаровано дивився на несподіваного рятівника.
— Цілком, — запевнив його Юрій. — Ми знищимо їх назавжди за допомогою новітньої зброї гаммафоніда.
Хворий захоплено і віддано подивився на нього і повідомив:
— Вони вже давно стежать за мною. Відтоді, як Оріон перемістився до Південного Хреста.
— Знаю, — на повному серйозі відказав Юрій.
— Вони летять на кораблі, кружляють, — продовжував хворий. — Хочуть захопити Землю. Тільки я один знаю про них. Вони змовились мене знищити.
Його обличчям пройшли корчі. Він ухопив Юрія за вилогу халата:
— Чекайте тут. А я вигляну…
Він повернувся, зробив кілька поквапливих кроків і завмер, утупившись у стелю.
— Ходімо звідси, — прошепотів Василь Юрію. — Хіба ти не зрозумів, що він ненормальний?
— А що таке норма? — так само пошепки відповів йому Юрій. — Коли мозок захищається від хвороби, він намагається надолужити втрату в одній якості перевагою в іншій…
Хворий знову підійшов до них, підвівшись навшпиньки. Він нахилився до Юрія, майже припав до нього і почав розповідати, як уперше виявив, що за ним стежать.
— Коли ти почув їхні голоси? — зацікавився Юрій.
— Ввечері, ввечері, коли звірі йдуть на водопій, — відповів хворий, переступаючи з ноги на ногу.
І довго це триває?
— Не зрозумів.
— Скільки часу минуло від того вечора?
— Кожна хвилина — мука, — простогнав хворий.
— Знаю. Але скільки хвилин пройшло? — наполягав Юрій.
— Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок, — швидко промовив ненормальний. — Другий рік. Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок хвилин, п’ятсот сімдесят одна доба. Ще сімнадцять діб — і мені кінець.
— Полічи, скільки це хвилин, — запропонував Юрій.
— Двадцять чотири тисячі чотириста вісімдесят, — одразу ж відгукнувся хворий, виструнчившись.
Юрій скоса багатозначно зиркнув на Василя і попрохав хворого:
— Витягни квадратний корінь з названого тобою числа. Відповідь пролунала негайно:
— Сто п’ятдесят шість цілих і багато тисячних. Перерахувати їх усі?
— Не треба. Скажи краще, де це тебе так швидко навчили рахувати?
— Ніде, — хворий змінив позу, заклав руки за спину.
— Як же це тобі вдається? — Юрій тихенько ліктем штовхнув у бік Василя.
— Не знаю. Ти запитуєш — я відповідаю. Ти — великий, сильний. Ти добрий… Зможеш їх перемогти?
— Звичайно. Я ж обіцяв тобі, — впевнено промовив Юрій.
Хворий несміливо усміхнувся:
— Вірю тобі.
Десь відчинили двері кухні чи їдальні, і запахи бульйонів та тушкованої капусти розійшлися по коридору.
Іди в їдальню, обідай, — сказав Юрій. — Вони більше ніколи не зможуть завдати тобі зла.
Хворий випростався, випнув худі груди, зробив “під козирок” і попрямував коридором у той бік, звідки долітали запахи їжі.
— Він обчислює, як машина, — збентежено прошепотів Василь, дивлячись услід хворому.
— У нього розвинулись ще й інші якості, не властиві такій нормальній людині, як ти, — відказав Юрій без тіні посмішки. — Він відчуває потоки ліо, але сприймає їх викривлено, бачить шматочки іншого світу, який існує поряд і проходить крізь нас, проте не вміє розшифрувати побачене, боїться його. Появляються галюцинації. Та він вилікується від них, у цьому я допоможу йому…
Юрій і Василь піднялися ще на один поверх. Тут у настінних вітринах були надувні гумові слони, зайці, жирафи, а в холах стояли маленькі столики і стільчики. Ось із палати вийшли в коридор двоє — благовидий старик та дівчинка років п’яти з заплаканим личком. Юрій швидко підійшов до них, нагнувся, склавшись навпіл, заглянув у злякані оченята і сказав:
— А тут показують мультфільми про Гошу й капусту.
Дівчинка недовірливо скосила на нього погляд.
— Поверхом вище, в кінозалі, — вів далі Юрій. — Ти зможеш давати вказівки Гоші, як поводитись. Він їх виконуватиме. Сама побачиш.
— А так буває? — запитала дівчинка. Сльози миттю висохли, личко пожвавилось, проступили ямочки.
— Ви лікар? — запитав старик Юрія, і той ствердно кивнув головою.
— Тоді, можливо, ви зумієте щось порадити нам?
— Можливо.
“Та що він робить, самозванець! — обурився Василь. — Одна неправильна порада може коштувати життя дитині. А нащо це йому потрібно? Хоче розібратися в організмі людини? Що ж діяти? Як зірвати його плани?”
— Підемо до вашого кабінету? — спитав старик, який нічого не запідозрив.