— Вочевидь…
— Можемо перевірити, — недовірливо мовив конструктор. — Увімкнемо неушкоджені блоки мозку і запитаємо безпосередньо в них.
— Пам’ять могла вціліти? — полковник Тарнов подався вперед.
— Ну, не все, більшу частину ви пошкодили ракетою. Проте є і вцілілі блоки. Імпульси, записані в них, ми можемо перетворити. Тим паче що механізми мовлення робота неушкоджені. Релаксаційні генератори, наприклад, стоять у протилежному боці.
Полковник оглянувся, піймав схвальний погляд сивого і знову звернувся до конструктора:
— Спробуйте, — Тарнов сподівався на успіх і водночас боявся розчарування.
Дятлов подлубався ще трохи, підключаючи мікрофони до релаксаційних генераторів та фільтрів.
— Зараз, зараз, — примовляв він. — Адже тут широко застосована струменево-акустична техніка і п’єзоелектричні мікрофони.
Кілька разів клацнуло, загуло — і низький приємний голос промовив:
— Слухаю. Готовий до виконання.
— Готовий до виконання? — прошепотів ошелешений конструктор. — Подумати тільки, цей зіпсований ящик готовий до виконання! Чи мені почулося?
— Ні, не почулося, — запевнив його полковник. — І взагалі, зразу видно, що ваш головний конструктор не помилявся, вибираючи для нас спеціаліста. Я скажу йому про це. А зараз дозвольте мені, — він знову оглянувся на сивого, — дещо запитати в апарата.
Його рука ледь-ледь тремтіла з нетерпіння, коли він потягнувся до мікрофонів введення команд.
— Ти пам’ятаєш, що з тобою було?
— Коли? — запитав апарат.
— З моменту твого створення.
— Ні, ще раніше, — втрутився Олександр Миколайович, хапаючи другий мікрофон і майже відштовхуючи полковника. — Ти пам’ятаєш робота на прізвисько Льодик? — Він закрив рукою мікрофон і тільки тепер сказав полковникові: — Пробачте.
Ім’я Льодик мені знайоме, — відповів апарат. — Частина мене називається…
Щось захрипіло, засвистіло, пролунав зумер.
— Продовжуй! — наказав полковник.
— Далі не пам’ятаю. Запис уривається.
Та на цей момент Дятлов уже отямився з подиву і прийшов на допомогу до Олександра Миколайовича. Він сказав у мікрофон:
— Переглянь свою пам’ять, усі записи, що стосуються того часу. Перерахуй події, які пам’ятаєш.
Майже одночасно пролунало:
— Готовий до виконання. Взяти окис диметилгідрофторгуази і сполучити з оксиферокальційпінотрусіразікамоналом, підігріти до п’ятдесяти градусів і сполучити з…
Близько півгодини апарат перераховував реакції та маневри, які йому довелося виконувати в ті часи, коли його частини були лабораторними роботами. Олександр Миколайович першим усвідомив, що потік лабораторних спогадів може тривати нескінченно довго, і перервав його новим запитанням:
— Ти пам’ятаєш, що знаходилось у великому енцефальєрі?
— Пам’ятаю, — відповів апарат.
Полковник знизав плечима і відсунувся від мікрофона. Олександр Миколайович уточнив:
— У великому енцефальері знаходився вирощуваний нами штучний супермозок. Згодом його викрали з енцефальєра. Хто це зробив?
— Проти волі Великого Хазяїна не діяв ніхто, — відказав апарат. — Ті, що живуть у мені, виконали його волю.
— Я ж казав, — тріумфально почав Дятлов, але Олександр Миколайович так подивився на нього, що той вмовк.
Зате, скориставшись із короткої паузи, полковник знову взяв мікрофон і спитав:
— Який вигляд мав Великий Хазяїн?
— Він був прекрасний.
— Опиши його докладно.
Полковнику дуже хотілося сказати: намалюй словесний портрет.
— Це був Великий Хазяїн.
Олександр Миколайович вирішив дещо змінити запитання.
— Розкажи, що запам’яталося тобі більше за все із тодішніх подій.
— Незвичайне світло. Нове бачення. Вміння бачити приховане. Вміння відчувати те, чого не знав раніше.
Зненацька з надр апарата залунала музика, полилася пісня.
Колись закохався робот
У жінку земну, звичайну…
— От і жінка з’явилася, мов у класичній криміналістиці, — пожартував полковник.
…Од пристрасті плавились блоки…
Пісня урвалася. Пролунав зумер.
— Чому з’явилося нове бачення, нове вміння? Хто їх викликав? — запитав Олександр Миколайович.
— Великий Хазяїн. Він — людина?
— Він — Великий Хазяїн.
— Але вигляд він мав, як людина?
— Він був прекрасний.
— Хто наказав тобі скласти пісню? — поцікавився полковник.
— Великий Хазяїн.
— Пісню ти склав для нього?
— Для жінки.
— Ти бачив її?
— Так.
— Вона була з Великим Хазяїном?
— Так.
— Що ти знаєш про неї?
— Це була жінка. Звичайна. Земна. Як у пісні.
— А Великий Хазяїн був не звичайний і не земний?
— Він був великий, і всі його накази належало виконувати.
— Який вигляд мала жінка?
— Великий Хазяїн сказав: вона хороша, підкоряйся їй, оберігай її.
— Але якою вона була? Зріст? Колір волосся? Очей?
— Вона хороша.
— Він не запам’ятовував того, що вас цікавить, — майже водночас мовили полковникові Олександр Миколайович та Дятлов, а потім Олександр Миколайович запитав у мікрофон:
— Ти служив лабораторним роботом?
— Деякі мої частини, — вточнив апарат.
— Правильно. Так от, ці частини за законами робототехніки повинні в першу чергу підкорятися людям.
— Великий Хазяїн скасував ці правила.
— Він скасував усі правила роботехніки?
— Всі. Правилами були його накази.
Олександр Миколайович винувато подивився на полковника:
— Навіть не уявляю, яким чином він це зміг зробити…
— Правила роботехніки зітерти із пам’яті робота неможливо, — безапеляційно заявив Дятлов.
— Одначе факт перед нами, — кивнув йому Олександр Миколайович і знову звернувся до апарата:
— Перелічи накази Великого Хазяїна.
— Заборонено.
— Великий Хазяїн іще покличе тебе?
— Не знаю.
Олександр Миколайович замовк, думаючи: “Великий Хазяїн багато йому заборонив. Але тільки те, що міг передбачити. І заборони він дотримуватиметься неухильно. Однак він же не міг заборонити того, чого не передбачав. Отут-то і слід пошукати шпарини. Ось тільки мені насамперед треба вирішити, що шукати: непередбачене по суті чи досить — по формі, нові запитання чи нову форму старих запитань?
Полковник Тарнов поквапився заповнити паузу:
— Де живе жінка, для якої ти склав пісню?
— Заборонено.
— У Великого Хазяїна є ім’я та прізвище?
— Заборонено.
— Ти міг би його знайти?
— Заборонено.
Тим часом Олександр Миколайович дещо вимислив. Він сказав:
— Ти склав дуже красиву пісню, чудову пісню.
— Я старався, — відповів апарат, і в його низькому гучному голосі виразно пролунали нотки гордості. Навіть схожий на дятла Дятлов, схиливши набік голову, з повагою глянув на Олександра Миколайовича.
— У ній є фраза “Як хочеш — зруйную місто”. Ти склав пісню в місті?
— Ні. Але я складав її тільки про себе. В людей це навивається грою уяви.
— Ти склав її в саду?
— В парку.
Олександр Миколайович не помилився: Великий Хазяїн не міг передбачити всіх запитань. Тарнов заохочуюче кивнув ученому, але той не помітив його кивка. Він повів хитромудру гру і весь був у полоні азарту.
— Парк був великий?
— Не більше гектара.
І все ж пісня вийшла чудова. Парк розкинувся біля річки?
— Ні, над морем.
Це був перший успіх, і люди радісно перезирнулись.
— З того місця, де ти виконував пісню, було видно гори?
— Так.
Олександр Миколайович згадав, що робот міг бачити набагато далі, ніж людина, і запитав:
— Гори були далеко від тебе?
— Найближча — на відстані чотири кілометри сто шістдесят метрів округлено.
А це вже можна було вважати першою — нехай маленькою — перемогою. Тепер Олександр Миколайович був упевнений, що знайшов ключ.
— Не сумніваюсь, що ти був головним помічником Великого Хазяїна.
— Правильно.
І ти навіть удостоївся честі бути присутнім при його Появленні?
— Так… — почав апарат, але тут у ньому щось тріснуло, гудіння змінило тональність.
— Заборонено, заборонено, заборонено, — забубонів апарат.