— Нічого собі помічник-чарівник.
Інакше я не згоден.
Він сказав це серйозно і твердо, не залишаючи місця для суперечок. Аля не знала, що й гадати. А потім розчулилася: “Та що ж це я? Адже він хоче зробити так, щоб уся слава мені дісталась. Я захоплюватися мушу, дякувати…”
Аля прийшла разом з Юрою до директора лікарні.
— Придивилися до помічника, Аліно Іванівно? А то намучитеся потім, — заохотливо підморгнув їй директор, щиросердний товстун з модними пшеничними вусами, що звисали за підборіддя. До нього вже, звичайно, дійшли чутки про нового “нареченого” лікарки.
— Та вже придивилася, — відповіла Аля, зашарівшись.
Директор вдав, що не помітив її стану. Він поспішливо повернувся до Юрія:
— Давайте ваш диплом, колего.
Юра дістав з новенького портфеля новенький, як лялечка, диплом.
— Так ви, виявляється, старі однокашники з нашою Аліною Іванівною! — вигукнув директор і насварився пальцем. — Ну й конспіратори!
Аля підвела нерозуміючий погляд.
— Добре, добре, ось напишу я вас обох у наш драмгурток, там і розігруйте водевілі! — білозуба директорська усмішка на весь рот була рекламно-сліпучою. — В дипломі ясно сказано: інститут, факультет, рік випуску. Все збігається. Оце так Аліна Іванівна, оце конспіратор!
Аля сиділа ні жива ні мертва. Одна думка пульсувала в мозку: “Хто ж він? Хто він?”
Недобре передчуття проймало її, не даючи дихати. Слід було негайно з’ясувати бодай частку істини. Вона не відповідала на директорові жарти і насилу діждалася, поки вони з Юрою вийшли з кабінету. Потягла Юру на сходову площадку між поверхами. Тут їм ніхто не заважав. Алі здавалося, що вона кричить, хоч насправді вона шепотіла:
— Заради всього святого скажи мені, хто ти є? Він мовчав.
— За що ти мене так мучиш? Чим я заслужила? Щоб талі не було, я хочу знати. Ти не віриш мені, скажи, не віриш?
— Я просто не знаю, що сказати, — мовив Юра. Як це не дивно, голос його лунав так щиро, що її підозри похитнулися. Але диплом? Звідки він його взяв? Звідки він його взяв?
— Ти підробив диплом?
— Чарівникові присвоєно ще й титул фальшиводипломника? Чи не забагато для одного?
— Ну так, звичайно, ти був моїм однокурсником, і ми разом бігали в студентську їдальню. Шкода тільки, що я тоді тебе зовсім не помічала.
— Добре, що ми нарешті зустрілися і все з’ясували, — він підтримає гру.
“Все” буде тоді, коли ти відповіси, де взяв диплом. — Аля розуміла: краще не торкатися цього питання, подумки лаяла себе впертою ослицею, якій поталанило, а вона тікає від сього щастя. Аля ніби й справді вперта ослиця мчала в тому ж напрямку, закусивши вудила.
— Там узяв, де й ти.
— В інституті? Значить, там зробили підробку.
— Я не знав, що це називається підробкою, — сказав він так, ніби нічого негожого не сталося.
— Але ти закінчував наш інститут? Може, виписуючи диплом, просто переплутали рік закінчення?
— Врешті-решт здогадалася, несумлінна ученице, — кумедно зітхнув він. — Ставлю вам за кмітливість трійку.
— А в якому році ти насправді закінчив інститут?
Його очі примружилися, звузилися до щілин, сховалися під могутнім навислим лобом. У них спалахнули блискавки.
— Яке це має значення? Ти переконалася, що я можу лікувати людей? Чи папірець дорожчий за вміння?
— Навіщо ж у такому разі…
— Навіщо, навіщо? Мені набрид допит. Хтось щось наплутав у папірці. Чи варто задля цього марнувати стільки слів?
Аля помітила блискавки в його очах. “Догралася, ослице? — подумала вона. — Втратила якогось лахмітника і зустріла принца. Так, принца! Він покохав тебе і хотів допомогти. Допомогти! Ні, не хотів — допоміг! І тобі, і твоїм хворим. Та ти звикла до лахмітників, до їх способу життя, звикла копирсатися у звалищі. Ото й маєш! Ти набридла принцу. Так, набридла. Чи ти сподівалася, що він разом із тобою перебиратиме покидьки? Ні, він піде і знайде тисячі таких, як ти. Мільйони кращих за тебе. І ніхто з них не ставитиме йому дурних запитань. Не буде, не буде!”
В її очах заблищали сльози, зірвалися й потекли по щоках…
Він узяв її за руку, пригорнув до себе:
— Дурненька…
І все-таки Аля була щасливою. Нарешті в її житті з’явилася людина, про котру вона мріяла ще в юності — розумна, сильна, непересічна, з якою не доводиться нудьгувати. Ніколи не знаєш наперед, що скаже Юрій, що зробить, і день на день не схожий. Його думки, слова, вчинки несподівані, оригінальні, хоча не завжди зрозумілі для неї. Можливо, саме через це нерозуміння виникає тривога. Але радість од спілкування з ним, схиляння перед ним — дужчі. Аля шепоче:
— Ти залишишся зі мною? Назавжди?
Його очі тьмяніють. Він запитує, дивлячись убік:
— Чому людям обов’язково хочеться зберегти, та ще й “назавжди”, те, що зберегти неможливо?
У неї з’явилося попереднє відчуття: зосталася сама на безконечному пероні. її голос здригнувся:
— Ти збираєшся виїхати?
— Я ж мовив узагалі…
— А я — про нас.
— Що з тобою, маленька?
— Ти не відповів…
— А ти хочеш, аби я був з тобою назавжди?
— Хіба про це треба питати?
— Коли хтось хоче зберегти людину, почуття, мить, він завжди це може зробити.
— Як?
Юра встав, підійшов до вікна. Його силует чітко вирізнявся на тлі хмар. Здавалося, він летить, легко розштовхуючи хмари. Затим він повернувся до неї, зручно вмостився в кріслі — улюбленому кріслі її чоловіка. З його обличчя Аля вгадувала: він не з нею, він — далеко.
— У людини є дивовижна властивість, — промовив Юра. — Вона дозволяє знову пережити минуле.
— Пережити? Ти не помилився? Повернути минуле?
Його очі миттю змінюють колір.
— Більше, ніж просто повернути. Ця властивість дозволяє поліпшити минуле, повернути його таким, яким забажаєш…
Він простягнув до неї руку. Алі здалося: щоб приголубити, і вона потягнулася назустріч. Юра ледь відхилився і здивовано глянув на неї. Аля зрозуміла: він лише зараз повернувся із своїх далеких думок і помітив її. Але одразу ж забув про неї і далі розмірковував уголос:
— Либонь, це не подарунок людині від природи. Вона сама виховала в собі цю властивість…
— Знову заговорив загадками? — докорила вона.
— Я говорю про людську пам’ять. Про її здатність видавати й комбінувати те, що людина хоче.
І те, чого вона не хоче.
— Пам’яттю можна керувати.
— Не знаю, як це тобі вдається. Мені — далеко не завжди. І, крім того, пам’ять — це мало.
— Це більше, ніж дійсність, — упевнено каже він. — Бо для людини це і є “назавжди”. Єдино можливе.
Тінь пробігає його обличчям, і він додає:
— Якщо, певна річ, під словом “назавжди” розуміти одне життя.
І мало, і неповторно, — уперто відказує Аля.
— Неповторно — це вже не мало, — відповідає він і раптом дивиться на неї, тільки на неї, повертаючись із мандрівок думки, поспішаючи до неї.
Присмеркові тіні ковзають на стінах, обступають їх звідусіль і відгороджують од світу. Аля забуває, про що вони говорили, всі слова відступають, стають неістотними. Їх заміняють відчуття, кожне з них існує і в окремішності, і в нерозривному ланцюзі з іншими.
Через верхній правий кут вікна в кімнату злодійкувато зазирає жовте око місяця. Хмари то закривають його, то відкривають, і Алі видається, ніби воно підморгує їй. З пітьми випливають різні предмети. Стіл ніби великий фрегат стає на рейді…
Зненацька Юра виразно каже:
— Може, неповторність більше ніж вічність?
“Господи, значить, він увесь час міркував про те й саме, — з відчаєм подумала Аля. — Його ніщо не може відвернути… Ніщо… Сухар!.. Та, можливо, дуже розумна і сильна людина повинна бути сухарем? Повинна? Розум у ньому завжди керує почуттям, і внаслідок… Завжди? Тоді це нудно…”
Місяць більше не підморгує Алі. Він надокучливо висить у вікні — не романтичний, неживий. Супутник, на який суворо за розкладом відходять вантажні і вантажно-пасажирські ракети.
Аля піднімається на лікті і зверху вниз дивиться на Юру.
— Дивна ти все-таки людина, — з досадою мовить вона.
Він незворушно мовчить, зайнятий своїми думками. Алі здається, що він не розчув її слів. Однак по кількох секундах Юра несподівано відгукується: