— Хотілося б знати, чого варті недивні люди?
…На роботу вони йшли разом, супроводжувані схвальними поглядами сусідів. їх зустрічали дорогою знайомі люди, шанобливо віталися. Декілька вилікуваних ними хворих, що вважалися раніше “безнадійними”, швидко створили їм славу, яка явно обтяжувала Юру. Скрізь, де їх ушановували, він старанно висував Алю на передній план, а сам волів залишатися в тіні.
— Я тільки асистент, — говорив він. — Дякуйте лікарю.
Аля отримувала премії та дипломи, її призначили завідувачкою відділом. Кілька разів вона збиралася щиросердно поговорити з Юрою про його надмірну скромність і про своє непевне становище, але він відбувався жартами.
Втім, йому не завжди вдавалося триматися “в тіні”. Хтось із лікарів якось звернувся до нього за порадою. Порада виявилась корисною. Лікар розповів колегам про те, як Допоміг асистент Аліни Іванівни. Юрі стали дошкуляти проханнями. Загомоніли про блискучого діагноста.
— Що мені робити? — запитав Юра в Алі. — Вони напосідають на мене з проханнями.
— Теж проблема, — засміялась Аля, знизуючи круглими плечима. — Ну й допомагай їм.
— Так, але…
— Боїшся виявити справжній стан речей? — пожартувала вона. — А я не боюсь.
Ще через кілька днів він сказав їй збентежено:
— Здається, у мене з’явилися вороги.
— Хто ж вони? Ті, кому ти відмовився допомогти?
Його довгі вії злетіли, випустивши, наче птаха, здивований погляд.
— Ні, ті, кому я допомагав… Лікар Назаров помилився в діагнозі, я вказав йому на помилку. І от…
Вона поблажливо й лагідно посміхнулася, думаючи: “Все-таки він — велика дитина”. Сказала, трохи кокетуючи, продовжуючи перервану з дитинства гру в “дочки-матері”:
— Заздрісники зустрічаються не так уже й рідко. Нікому не хочеться бути гіршим за інших.
— Таж вони самі просять мене допомогти.
Вона погладила його по плечу.
— Будь вибачливий до слабостей. Пам’ятай, кожен мав право на помилку.
— Ти впевнена, що справа лише в цьому? — занепокоєно запитав Юра. Він згадав книгу, в котрій розповідалося, як люди через заздрість згубили великого вченого. Читаючи її, він внутрішньо здригався від гидливості й ненависті і давав собі слово помститися злісним своєкорисливим людцям. Однак у іншій книжці він прочитав про людей, які прищеплювали собі хвороби, аби навчитися рятувати інших людей, про добровольців, котрі віддавали кров і шкіру, про голодуючого, що поділився останнім шматком хліба з товаришем…
— Упевнена, — твердо відказала Аля.
Він зазирнув їй у вічі холодним пильним поглядом, про щось зосереджено думаючи. Мовив:
— Колись я читав у книжці, та не все зрозумів. А тепер, здається, надумав, як замиритися з колегами.
— От і добре, — втішилася Аля.
Другого дня її викликав головлікар. Його обличчя було начальницьки-стривоженим, суворо блискали скельця окулярів.
— Біда, Аліно Іванівно, — сказав він. — Надійшла скарга на вашого помічника. Він поставив неправильний діагноз і ледве не упокоїв хворого. А коли лікар Назаров указав на помилку, він ще й затявся. Втім, це часто трапляється з надто самовпевненими людьми. Колеги обурені. Хочуть влаштувати з цього приводу збори.
Аля ледве розшукала Юру. Він забився в куток порожнього кабінету і робив вигляд, що захопився журналом. Аля рішуче забрала журнал.
— Навіщо ти це зробив?
— Нінащо. Просто помилився. Кожен може помилятися…
— Це їм розповідай, а не мені. Так у чому ж справа?
Не піднімаючи очей, він зізнався:
— Хотів замиритися з ними.
— Кращого способу не вигадав?
Юра мовчав.
Аля вела далі:
— А про хворого ти не подумав?
— Подумав, — неквапно відповів Юра. — Помилка була такою грубою, що навіть лікар Назаров помітив її. Йому це полестило. Чим довше я вперто тримався її, тим більше задоволення дістав лікар Назаров. Тепер ми з ним будемо друзями.
— Ой навряд, — заперечила Аля, силкуючись приховати посмішку, насупивши брови. Вперше за весь час знайомства вона отримала можливість “відігратися”. — Ти хоча б зі мною спочатку порадився.
— Але ж ти сама говорила: “Нікому не хочеться бути гіршим за інших”. І ще: “Кожний має право на помилку”. Я хотів бути таким, як усі.
Аля зітхнула:
— Либонь, у тебе нічого не вийде.
Юра відвів погляд і пробурмотів:
— Одна людина стверджувала, що для мене немає місця на Землі. Може, вона має рацію?
— Дурниці! — труснула головою Аля, і гнівні іскорки замиготіли в її очах. — Не звертай на них уваги, бідолашний гіганте. Я зумію захистити тебе.
Він підвів голову, співчутливо подивився на Алю.
— Значить, тобі теж дістається відтоді, як з’явився я. Пробач. Я не думав…
— Це входить у “тягар слави”, — повчально відказала Аля, піднявши вказівний палець. — Його треба нести терпляче.
У лікарню прибув кореспондент місцевої газети. Він довго і нудно розпитував Алю про “методи зцілення”, потім терзав її, як модель для фотографування: водив з одної палати в іншу, садовив то так, то сяк, повертав її голову з боку на бік, шукаючи найкращий кут освітлення, примушував усміхатися та бути поважною. При цьому він ще мав нахабство жартувати на тему “мук популярності”. Кореспондент хотів сфотографувати і Юру, але той найкатегоричнішим чином уникав потрапляти в об’єктив. Алі здалося, що він занепокоєний і засмучений.
Увечері вдома Юра заявив їй, що йому треба виїхати на кілька днів. У нього було чуже холодне обличчя, схоже на застиглу гіпсову маску.
— Коли ти приїдеш? — спитала Аля.
— Точно не скажу. Можу й затриматись.
Вона втягла голову в плечі, стала ніби менша на зріст. Несамовито хотілося пестощів і в той же час була якоюсь відсутньою, до чогось прислухалася.
— Що з тобою, маленька? Ти поводишся так, наче я від’їжджаю назавжди, — сказав він.
А в пам’яті Алі невідступно бриніли слова з якоїсь пісні: “От і закінчилася казка, от і закінчилася пісня…”
…Вона прокинулася вдосвіта, аби зібрати й скласти в саквояж його речі. Рухалася тихо, безшумно, намагаючись не розбудити його. Та помітила, як здригнулися його густі вії, і зрозуміла, що він давно не спить.
— Ти полетиш на своєму роботі? — запитала.
— На роботі, — відповів він.
Вона побачила в його очах виразний спалах гніву.
— В чому справа? Я щось не так сказала?
Він посміхнувся поблажливо-глузливо.
— Ти пробувала коли-небудь випустити метелика або птаха, що залетіли в кімнату?
— Бувало, — з подивом відказала Аля.
— Операція порятунку вдавалася зразу? “Гість” з подякою відлітав?
— Не зразу… Він же не розумів, що його рятують, і намагався втекти від мене… Але чому ти заговорив про це?
— Дії людей часто нагадують дії отакого “гостя”. Алі схотілося негайно зіщулитися в клубок, щезнути.
— Це стосується мене?
— Не тільки тебе.
Він помітив її переляк і додав:
І вже зовсім не стосується даного випадку.
…Прийшовши додому після роботи, Аля намагалася не дивитися на спорожнілу вішалку. Вмовляла себе, що самій залишатися недовго: коли обіцяв, то обов’язково повернеться, та мимоволі їй пригадувалися дивності в його поведінці: і те, що він майже нічого не їсть, і те, що не дозволяє проводжати, його небажання пояснити свої вчинки, розповідати про себе….
Сон не йшов до неї, вона довго лежала з розплющеними очима, слухала кроки на вулиці. І раптом подумала, що, мабуть, не вирізнила б з-поміж інших його кроки. Вона б узнала його дотик, його голос, усмішку, дихання, але не впізнала б кроків. З однієї простої причини — вона їх ніколи виразно не чула…
ПОЛКОВНИК ТАРНОВ ВИХОДИТЬ НА СЛІД
У ці дні стіл полковника Тарнова був схожий на стіл курортного фотографа. На ньому громадилися пачки фотокарток і художніх листівок з краєвидами курортного узбережжя. Полковник одібрав з них кілька десятків, акуратно посортував, перев’язав, позначив кожну і вручив їх своїм помічникам. Усі вони того ж дня вилетіли на узбережжя. А полковник ще цілий тиждень бачив кольорові сни з краєвидами, і дія в них постійно відбувалася на березі моря.