Щока Олександра Миколайовича спалахнула, наче йому вперіщили ляпаса. Та полковник був невблаганний.
— А дітище-бо в обличчя не пізнати, — промовив він і тільки тепер зглянувся і перейшов на діловий тон: — Мозок знав завдання, заради яких його створювали?
— Частково. Вважалося, що він іще не досить визрів для самостійного функціонування.
— Вважалося?
Олександр Миколайович похилив голову.
— Ми постійно… — хрипко почав він і не пізнав свого голосу: — Ми постійно тримали його під контролем, замірювали всі параметри… — Він зрозумів, що говорить не те, і зумів перебудуватися: — Ми тільки почали по-справжньому програмувати його. Програму безпеки людини задано йому в зачатковому стані. Це має викликати найбільші побоювання.
— Ви припускаєте, що він буде довго знайомитись з навколишнім середовищем?
— Він знав про зовнішній світ дуже мало. Людина для нього — лише один з об’єктів середовища проживання.
Олександр Миколайович нарешті зумів підвести погляд на полковника. Сумніваючись, чи достатньо той збагнув небезпеку, додав:
— Як мурашки, черв’яки, дерева, мікроби…
— А розум людини? Хіба він не зважить на нього?
— Можливо, він уже виділив людину як найбільш цікавий об’єкт. Одначе його мислення істотно відмінне од нашого. І він може рахуватися з нами не більше, ніж ми б рахувалися з людиноподібними мавпами, від яких походимо. Уявляєте, що було б з ними, якби вони існували одночасно з нами? Можна сподіватися будь-яких його дій. Навряд чи він буде ворожий до нас. Скоріше за все, він настільки ж зацікавлений і настільки ж байдужий по відношенню до нас, як ми самі до експериментальних об’єктів.
— Наприклад, до мікробів у пробірці? Але ж він уже чимало знає про нас.
— Ви маєте на увазі його подорожі? Чи то, як він украв пробірки з мікробами?
Полковникові почувся у словах ученого виклик, і він насмішкувато подивився йому у вічі. Переконавшись у своїй помилці, швидко сховав погляд, мовби вклав меч у піхви. Спокійно мовив:
І це теж. Анатомію, фізіологію, психологію безпосереднього спілкування. Та найбільше інформації він міг почерпнути в іншому місці. Узагальненої інформації.
— Бібліотека?
— Він залишався в ній близько трьох годин. Як ви гадаєте, скільки він устиг прочитати і запам’ятати за цей час?
— Не скажу точно, але, мабуть, дуже багато. До того ж ми мало знаємо про його вибірні здатності у відсіюванні інформації, у методах відсіювання.
Інформація бібліотеки призначалася для людей… — задумливо сказав полковник.
Олександр Миколайович ждав, що настане по цих словах, проте Тарнов мовчав.
— Ви хочете сказати, — почав учений, і тоді, немов прокинувшись, полковник швидко промовив:
— Саме так. Ви не помилилися. Коли б знали письменники й учені, що їхні твори потраплять до рук інших істот, вони б писали по-іншому.
— Так, либонь, вони б менше оголювали виразки й пороки, — погодився Олександр Миколайович.
— У всякому разі, це були б інші книги.
Вони замовкли, думаючи про одне й те саме. Олександр Миколайович висловив свої думки вголос:
— Які ж книжки він устиг прочитати, про які епохи, про яких: людей? І яке враження у нього залишилося? Багато я дав би, аби дізнатися про це…
— Ми можемо висловити тисячі припущень, і жодне з них не буде правильним, — полковник вирішив, що час міркувань минув. — І коли вже ви так багато даєте, — в його очах спалахнули лукаві вогники, — то нам зостається єдине…
Олександр Миколайович стрепенувся і з надією глянув на нього. Вони почули, як хтось відчинив зовнішні двері і ввійшов у тамбур. Його зупинив голос: “До полковника зараз не можна”.
Тарнов підвівся, попрямував до сейфа і на ходу закінчив фразу:
— Скоріше б знайти його.
Олександр Миколайович зрозумів, що його трохи розіграли, і визнав за найкраще підтримати жарт:
— Тим паче що в його руках зараз непоганий зоокуточок.
— Мікробокуточок, навіть вірусокуточок, — виправив ученого Тарнов крижаним тоном.
Полковник Тарнов і Олександр Миколайович летіли в Орел. Разом із ними в кабіні літака перебувало ще кілька чоловік: співробітники полковника й заступник Олександра Миколайовича по лабораторії, Михайло Дмитрович, невисокий, чорнявий, з лагідними, трохи сумними очима. Отримане полковником Тарновим повідомлення з Орла про випадок з підлітками та водієм автомашини змусило поспішати. Були вжиті запобіжні заходи: до будинку, де мешкала Аліна Іванівна, стягнули підрозділи міліції, через вулицю, в будинку навпроти, біля вікон чергували снайпери…
Коли надзвуковий літак уже приземлився в Орлі, Михайло Дмитрович, який мовчав усю дорогу, нахилився до Олександра Миколайовича і тихо мовив:
— Щось не подобається мені це полювання.
— Не дивно. Надто вже “звір” незвичайний, — з погано прихованим роздратуванням відповів Олександр Миколайович, згадуючи — вкотре! — що не хто інший, як сам Михайло Дмитрович, був запеклим прихильником найбільшої свободи волі супермозку.
— Полювала лисиця на вовка, а вовк — на ведмедя, — пожувавши губами, відказав Михайло Дмитрович.
— Облиште недоречні зауваження. Це ми з вами випустили його з клітки, — сказав Олександр Миколайович і не стримався: — Отепер-то вже він здобув повну свободу волі. Так що краще не втручатися в дії міліції, коли вони виправляють ваші помилки.
— Найголовніше — при виправленні помилок не наробити нових.
— А я й не знав, що мій заступник — дотепник і філософ.
Михайло Дмитрович нашорошився в кріслі і замовк. Його настрій ставав усе більш похмурим у міру наближення їх до будинку, до мав перебувати супермозок. Михайло Дмитрович бачив людей у формі міліції, в армійській формі, в цивільному, котрі затаїлися за кожним рогом. Десятки металевих бабок висіли в повітрі. їхні тіні повільно пересувалися по землі, по стінах будинків.
Полковник, а за ним і вчені підійшли до групи людей, що стояли біля будинку. Олександр Миколайович одразу впізнав у одному з них коротко стриженого “під їжачок” чоловіка, з яким колись на узліссі розмовляв Тарнов, називаючи його Ельбором Георгійовичем.
— Наспіли вчасно, — сказав Ельбор Георгійович і повів поглядом по вчених. — Вони допоможуть при пізнанні?
— Можливо, — похмуро відповів полковник Тарнов і запитав: — Підемо разом із вашими людьми?
Ельбор Георгійович кивнув і знаком показав кільком чоловікам, котрі стояли напоготові біля дверей, що можна починати. Нечутно, мов тіні, ці люди піднімалися сходами поперед полковника і вчених. В останній момент до них приєднався Ельбор Георгійович.
Гнучкий, кремезний оперативник натиснув кнопку дзвінка і зразу ж сахнувся вбік. Його колеги стояли напоготові.
Пройшло кілька хвилин, перш ніж двері відчинилися і з’явилася струнка сіроока жінка з тонкою шиєю та високою гладенькою зачіскою.
Олександр Миколайович розчув, як Михайло Дмитрович пробурмотів:
— Клітка порожня.
Жінку відтіснили в бік од дверей, і декілька оперативників увійшло до помешкання.
— Що сталося? — злякано запитала жінка.
Раніш ніж їй встигли відповісти, з квартири вискочив низенький жвавий оперативник і доповів Ельборові Георгійовичу:
— В квартирі його немає.
— Де ваш пожилець? — запитав Ельбор Георгійович у Алі.
— Не знаю. Він зник учора, — сказала Аля, і її очі наповнилися слізьми. Вона вже зрозуміла, що передчуття не обманули.
Ельбор Георгійович подивився на Тарнова, і той без слів зрозумів його.
— Пройдемо в квартиру? — попросив Тарнов жінку.
Аля кивнула, поспішливо ввійшла до кімнати і сіла в крісло, де вчора сидів Юра. Вона зробила це навмисне, аби в нього не сів ніхто сторонній.
Полковник озирнувся на Ельбора Георгійовича, про щось запитав його поглядом і звернувся до жінки:
— Ви сказали: зник. Пішов, поїхав?
— Не знаю. Я хотіла познайомити Юру з академіком. Та на роботі його не виявилося. І вдома теж…
Вона глянула на порожню вішалку і затулила обличчя руками. її плечі здригалися.
— Заспокойтесь.
Вона слухняно взяла подану їй склянку з водою. Схлипуючи все рїдше, Аля почала розповідати. Обличчя полковника було зичливо-співчутливим, інколи він вставляв “так”, “звичайно”, “невже”, “жахливо” — нескладний набір слів, що заохочує висловитися до кінця. Олександр Миколайович пригадав, що зовсім недавно він бачив полковника іншим. Коли Аля в своїй розповіді перескакувала від події до події, Тарнов уміло повертав її до того, що його цікавило. Все зіпсував Олександр Миколайович. Його вивів із рівноваги Михайло Дмитрович, до того ж він не зносів жіночих сліз. І коли Аля сказала про Юрія: “Розумієте, я вперше зустріла справжню людину”, він дуже виразно гмикнув. Аля негайно замовкла, з нерозумінням подивилася на полковника і запитала: