— А, власне кажучи, чому я вам розповідаю все це?
— На моє прохання, — м’яко відказав Тарпов.
— А яке ви маєте право питати? — Алині очі зробилися злими.
— Бачте, нам необхідно розшукати Юру.
— Хто ви?
— Полковник міліції. Це мої співробітники, а це — вчені.
— Один вчений уже втрутився. І лише на шкоду.
Слово “вчений” в Алиних устах пролунало саркастично, і Олександр Миколайович вибухнув. Перш ніж полковник устиг йому перешкодити, він випалив:
— Ми розшукуємо власність нашої лабораторії — штучний мозок. Він може називатись Юрою — це суті не змінює!
Сльози на жіночому обличчі миттю випарувалися, залишивши дві темні доріжки. Аля повернулася до Олександра Миколайовича. її пополотнілі губи тремтіли:
— Ви… ви самі — штучний мозок!
Вона не тямила себе з гніву та образи. Ще мить — і вона б уліпила йому ляпаса.
Олександр Миколайович відступив, знизуючи плечима. І тоді втрутився Михайло Дмитрович. Він дивився на Алю із щирим співчуттям, яке не могло залишити її байдужою.
— Не сумуйте. Те, що сказав мій колега, не має для вас жодного значення, — сказав він.
— Значить, це правда?
На Алю боляче було дивитися. Плечі безпорадно опустились, і через це шия здавалася ще тоншою і довшою, на нижній закушеній губі проступили крапельки крові.
Розчулився навіть Олександр Миколайович. З-за спини Михайла Дмитровича він мовив:
— Не варто через нього так переживати. Він же несправжній.
Олександр Миколайович погано знав жінок.
— Он як? Несправжній? — із люттю промовила Аля. — А ви — справжній? Ви в цьому впевнені? Та ви, либонь, і його створили, аби відчути себе справжнім. Сподівалися, що він буде напівлюдиною-напівмашиною? Хотіли покрасуватися на його тлі? От і втрапили у власну пастку! Це він гарно виглядав на вашому тлі!
Михайло Дмитрович підійшов до неї ще ближче, і вона, спершись на нього, зашепотіла.
— Куди він зник? Він повернеться?
— Він не хотів вас скривдити, — впевнено сказав Михайло Дмитрович. Аля одразу ж відгукнулася:
— Він кохав мене. Він говорив: “От, виявляється, як це буває, коли покохаєш…”
“Ще одна якість, необхідна вченому, — жіночий розрадник”, — гнівно подумав Олександр Миколайович, дивлячись на свого заступника, і різко мовив до Алі:
— Та зрозумійте ж, супермозок експериментує. Він зробив чимало злочинів.
— Яких саме? — з одвертою недовірою запитала Аля.
— Через нього в автомобільній аварії загинула людина.
— Мушу зауважити, — втрутився Михайло Дмитрович, — що хоч він і винен у загибелі шофера, але не більше, ніж хлопчисько-школяр, який перебігає вулицю перед автомобілем. Скоріше за все, він і гадки не має про те, що сталося.
Аля уважно подивилася на несподіваного союзника, та йому вже відповів Олександр Миколайович:
— Тим гірше.
— Для нас із вами, — запально заперечив Михайло Дмитрович. — Це ми недопрограмували його!
І тому він виніс із лабораторії пробірки з мікробами…
І навряд, щоб він їх виніс, аби розводити на дозвіллі кроликів, — меланхолійно докинув полковник.
— Він не зробить нічого поганого, — сказала Аля.
— Ви гадаєте?
— Знаю. Він зовсім не такий, як ви собі уявляєте.
Світло з вікна струмувало широкою смугою. У нього попало пасмо Алиного волосся і спалахнуло золотими лелітками. Кремезний оперативник, який стояв біля дверей, переминаючись із ноги на ногу, захоплено подивився на молоду жінку. Можливо, він згадав про ту, яка жде його вдома.
— Але зрозумійте й нас. Про будь-яку істоту судять за її поведінкою. А поведінка супермозку була небезпечною. І коли ще згадати про його можливості…
Аля заперечливо похитала головою, і ще одне пасмо її волосся зазолотіло.
— Ні, ні, він не здатний завдати зла.
— З його точки зору це зовсім не зло, — знову втрутився Олександр Миколайович. — Експеримент — і все. Наприклад, прищеплення людям хвороб, отруєння водоймищ. А потім можна з цікавістю спостерігати, як поширюються мікроби і як людський організм бореться з ними.
— Я його знаю краще.
— Дурниці! — переконливо відрізав Олександр Миколайович. — Ви не можете його знати. Ви навіть не знали, хто він насправді.
— Це не мало для мене значення.
Вона навіть не помітила, що повторила слова Михайла Дмитровича, а він багатозначно глянув на Олександра Миколайовича і мовив:
— Можливо, варто запам’ятати її слова…
— Навіщо? Це допоможе нам розшукати його? — іронічно спитав Олександр Миколайович.
— Я не здивувався б. Якось запитав заєць у робота…
Полковник Тарнов зрозумів, що настав час припинити їхню суперечку, і звернувся до Алі:
— Якби ви допомогли нам розшукати й затримати його, було б краще для всіх.
— А ви гадаєте, він сам цього прагне? — запитала жінка згаслим голосом. Її гнів ущух, та разом з тим танули сили.
— Ні, він цього не прагне, — сказав полковник. — Але ви мусите розуміти, що задля безпеки людей ми не зупинимось і перед крайніми заходами.
— Що це означає?
— Якщо він вчинить опір, у нього можуть бути неприємності.
— Не розумію.
Михайло Дмитрович нахилився до неї:
— Погоджуйтесь.
Аля недовірливо зиркнула на нього.
— Ви ще не сказали, нащо він вам.
Олександр Миколайович хотів щось мовити, але полковник легенько штурхнув його під лікоть, показуючи поглядом на Михайла Дмитровича: нехай, мовляв, говорить він.
— Нам треба дізнатися про його наміри і втлумачити йому, в чому полягає безпека людини.
Полковник залишився задоволений формулюванням Михайла Дмитровича.
Жінка знайшла інше рішення:
— Коли він повернеться, я сама поговорю з ним про це.
Кремезний оперативний з повагою подивився на неї.
— Але до того його можуть поранити, — проклинаючи себе, сказав Михайло Дмитрович.
— Міліція не порушуватиме закону.
— Закони стосуються людей, — нагадав полковник.
Аля зрозуміла безпорадність свого становища. Вона сказала з одчаєм:
— Я ж навіть не уявляю, де він може бути.
Михайло Дмитрович одразу повірив їй, проте полковник Тарнов вирішив уточнити:
— Можливо, ви знаєте хоч би місто. Хіба він ніколи не згадував, звідки приїздить до вас?
— Ніколи.
Раптом вона зробилася наче вищою на зріст.
— Ви не посмієте стріляти в нього!
— Звичайно… якщо він залишить нам інший вихід…
— Дайте йому час більше пізнати людей.
“Навіть устами жінок іноді глаголить істина, — подумав Михайло Дмитрович. — Та марні її зусилля. Вони не підуть на це. Побояться. А я? Я ризикнув би? Скільки людських життів може залежати від будь-якого його кроку, доки він на волі…”
В розмову вступив Ельбор Георгійович. Його обличчя з правильними жорсткими рисами зненацька стало навдивовиж м’яким і трохи сумний, наче з-під гриму проглянуло його справжнє обличчя. Він сказав про те, чого не наважився висловити ніхто з присутніх:
— Ви так кохаєте його, що навіть заздрісно, — усмішка, ледь з’явившись, одразу згасла, зітерлася суворими зморшками біля очей та густими бровами. — Але не можна забувати, що в нього в руках небезпечні “іграшки”.
— Він їх не застосує на шкоду людям.
— Це тільки слова. А з другого боку — мільйони життів.
Уперше Аля пізнала, що то таке, коли з туги хочеться вовком завити. Вперше їй так було. Стиснуті пальці побіліли.
— Чим же я можу вам допомогти?