— А коли все розумієш, давай зразу домовлятися на завтра.
— Не домовимося. Дякую за запрошення, Таню. Заходь до мене на роботу погомоніти. Я чула, що твого Віктора підвищили в посаді. Перекажи йому мої вітання.
— Я вже замовила з цього приводу нову куртку для Віті і шубу для себе. Він у мене буде такий, що всі позаздрять… Так, так, Вітюню, вже йду. Не хнюп носа, подруго! Завтра забіжу до тебе. Жди.
— Ждатиму, — пообіцяла Аля, кладучи трубку.
Чай, звичайно, прохолов, і довелося його підігрівати. 1і телевізору закінчилася передача “У світі живого”, почалась “Загадки астрономії”.
— Дорогі телеглядачі! Ви вже чули про загадкові сигнали з сузір’я Близнят, — мовив диктор. — Дозвольте мені коротко нагадати суть… Отже, характеристика сузір’я, яке відстоїть од нас на тридцять три світлових роки і чітко вирізняється на північному небі…
За вікном на вулиці почулося ревіння мотора — це ганяв по двору на саморобному мотоциклі невгамовний шестикласник капловухий Петько Шуляков. Завтра на настійне прохання його матері Аля оглядатиме Петька в поліклініці на предмет виявлення в нього психічних аномалій. Та Аля зарані знає, що причини аномалій у Петьковій поведінці слід шукати зовсім не там, де гадає його мама, яка займається сином лише в нечасті хвилини, вільні од відвідування перукарень та салонів…
Диктор бубонів далі:
— …видима зоряна величина — одна і дві десятих, паралакс…
Аля злизнула солодку краплю з губи і потяглася за чашкою.
— …дев’яносто дев’ять тисячних…
Аля простягнула руку до телевізора — перемкнути програму. В цей час диктор сказав:
— …імпульсне випромінювання вперше зареєстровано вісімнадцятого серпня у вигляді трьох спалахів. Потім настала пауза, і знову цикл повторюється. Деякі вчені навіть стверджують, що ми маємо справу з сигналами розумних істот. Втім, дещо схоже висловлювалось і при відкритті пульсарів…
Аля не перемкнула програму. Вона не могла визначити, що саме привернуло її увагу в повідомленні, і нервувала. “Я стаю дратівливого, — подумала вона. — Старію, чи що? Вона підвелась у кріслі і заглянула в дзеркало.
— …попросимо прокоментувати академіка Нагасяна. Будь ласка, Ашоте Ваграмовичу…
Смагляве худорляве обличчя з гачкуватим носом. Академік розгортає карту зоряного неба.
Алі раптом пригадався сьогоднішній сон. Знову наснився Юра. Він стояв на площадці перед дверима і натискував на кнопку дзвоника, як вони домовилися, — два довгих і один короткий. Вона чула його дзвінки, але не могла піднятися з ліжка. Вона була прикута до нього ланцюгами. “Він піде, — з відчаєм думала Аля. — Піде назавжди”. Прокинулася в холодному поті.
— …можливо, ще не вивчене нами природне явище, — говорив академік. — Дивовижна сталість сигналів всередині циклу: два довгих і один короткий…
Аля не чула його подальших слів. Варення з упущеної ложечки розтікалося по старовинній — ще прабабусин подарунок — льняній скатертині.
“Що він каже? — думала Аля. — Цього не може бути, не може бути…”
ОСТАННІЙ СИГНАЛ
Повість
1
Штурман прокинувся від звуків пісні. Хтось над самим вухом упівголоса співав:
Одрата, сбадрата і се і каяма,
Ачіла, свадріла…
“Ну й жартики!” — подумав штурман і навмисно поволі розплющив очі. Але в каюті нікого не було, Та голос не змовкав:
Одрата, сбадрата…
“Може, радист впіймав якусь передачу? Але ж двері до радіорубки причинені щільно. Галюцинація? То чому ж так чітко й ясно?”
Він почав прислухатися до себе. Ні, нічого не боліло, в голові не наморочилося. А голос то віддалявся, то наближався, і здавалося, що співець перебуває десь неподалік:
Одрата, сбадрата і се і каяма,
Ачіла, свадріла, прадріга і броне…
“Слова чужі, незнайомі, і все ж таки здається, ніби це перекручена рідна мова. Чи не тому, що слова дібрано згідно законів граматики, яку вивчав у дитинстві?”
Штурман викликав по селектору третю каюту.
— Привіт, — посміхнувся з екрана радист. — Готуєшся заступити на вахту?
— Ніяких новин?
— Ранувато ще. Годин так через п’ять почнемо приймати передачі із супутників.
— Радіошуми?
— Ті ж самі, нічого нового. Зайдеш до мене?
— Пізніше.
Він відключив зв’язок, і тієї ж миті почувся голос:
Одрата, сбадрата…
Голос басовитий, хрипкуватий, він явно належав землянину. “Напрочуд явно, — подумав штурман і запитав себе: — А якщо саме в цьому — пастка?” Він гукнув:
— Хто це?
У відповідь — та ж сама пісня. Проте тепер голос здавався знайомим. Він швидко наближався. Штурману здалося, що він от-от зіткнеться із співцем. Мимоволі відсахнувся, та занадто пізно: пісня вцілила в нього, як куля. Він зрозумів це, коли вона почала видзвонювати у мозку, ніби стала часткою його пам’яті, його особистості. Штурман пригадав фантастичне оповідання про те, як одного разу радіостанції Землі почали приймати передачу інопланетян — частини якогось рівняння. Земляни зраділи: нарешті зустріч з братами по розуму! Розшифрувати рівняння не вдавалося, та чомусь радисти зразу ж і напрочуд міцно запам’ятовували його компоненти, а воно все росло й росло, вкладалося в їхній пам’яті кільцями, ніби якась інформаційна зліз я, і пам’ять уже не могла вмістити його, люди божеволіли, починали говорити чужою мовою, не взнавали родичів, кидалися на них, калічили й вбивали або ж робили із них заляканих рабів. Усьому людству загрожувала загибель.
Та ось якийсь талановитий вірусолог висловив припущення, що таким чином почалося вторгнення інопланетян на Землю. Чужа цивілізація вводила своїх посланців у вигляді радіоінформації безпосередньо в пам’ять людини, в людські особистості, на зразок того, як вірус, що не містить в собі ніяких механізмів, розмноження, вводить в клітину свою спадкову інформацію у вигляді нуклеїнової кислоти, а потім клітина, ніби збожеволівши, починає відтворювати вже не себе, а вірус у тисячах і мільйонах копій,
“Але ж то було фантастичне оповідання, — подумав штурман. — А чи можуть насправді посланці чужої цивілізації існувати як ця пісня — у вигляді звукових хвиль?” І відповів собі: “А чом би й ні? Хіба звукові чи радіохвилі несуть мало інформації, хіба не здатні утворювати стійкі сполучення? Ось чуже життя увійшло у мене у вигляді пісні. Увійшло — проникло в мою свідомість, стало частиною моєї особистості. Надалі йому лишається підкорити собі усю мою особистість, нав’язати свою мету. І я почну перероджуватися, ставати знаряддям його волі…”
Страх ріс у ньому. Здавалося, ніби він і справді вже зовсім не той, як раніше. А чужий голос і чужа пісня звучали в його свідомості, і він уже зумів розібрати слова:
І успіх — це сумнів, і сумнів — це успіх,
І щастя і горе — усе каяття,
Із пекла чи з неба ще прийде до тебе
Ця пісня й спокута — чуже життя…
“Про яку спокуту йдеться?” — Він не міг зрозуміти зміст пісні, і від цього йому ставало ще тоскніше. “Чекай-но, братку, але якщо чужа воля вже підкорила мене, то я не повинен розуміти цього…”
Ця думка принесла деяку полегкість. Можливо, він навіяв собі цей острах, ці болісні сумніви? А голос і пісня мають реальне джерело і нічим йому не загрожують? Треба лише спокійно в усьому розібратися.
Штурман вирішив обійти й оглянути всі найближчі каюти й салони.
2
Незнайомця він запримітив одразу ж, щойно минув тамбур. Той сидів у кают-компанії — так називали члени екіпажу салон для відпочинку — невимушено витягнувши ноги й відкинувшись на бильце крісла.
Спочатку штурман подумав, що це дзеркальне відображення від пластика. Але чиє ж? На Жака й Миколу не схоже. Арнольд повніший… Незнайомець повернув голову, і штурман ще раз пересвідчився, що він не з їхнього екіпажу. Почулося пищання зумера. Він подивився на цифри, що миготіли на головному табло, звірив їх з показаннями контрольного комп’ютера. Коли обернувся, незнайомець трохи змінив позу, нахилившись вправо. Штурман думав: “Яким же чином він зумів проникнути через чотири шари обшивки корабля, адже якщо припустити, що він стартував разом із нами від самісінької Землі і десь переховувався, то вже давно повинен був виявити себе… Нуль-транспортування? Але чому ж капітан не сповістив нас про це? Чому усе трапилося на зворотному шляху, близько Землі? Якщо б в Управлінні після нашого старту схаменулися, що в екіпажі немає якогось конче потрібного спеціаліста і вирішили ризикнути, закинути його до нас через нуль-транспортування, то зробили б це на початку польоту. А зараз, коли ми повертаємося, кому це потрібно? Кого вони можуть до нас закинути? Лоцмана? Але ж до Землі, зважаючи на нашу крейсерську швидкість, майже двісті годин льоту…”