“Невже нарешті знайшлася втрачена ланка?” — питає себе сигом, вмикаючи аналізатори і кутоміри, щоб з’ясувати, звідки йде випромінювання. І досить швидко визначає: його джерело — не в космосі. Воно ближче, значно ближче… Де ж? На цій пустельній планеті, у горах, у надрах?
Кутоміри показують неймовірний кут. Сигом знову й знову перевіряє. Йому здається, що зіпсувалися прилади. Він вмикає систему вищого контролю і пересвідчується: всі органи функціонують нормально. І все ж ніяк не може повірити, що джерело випромінювання — в ньому і в цій врятованій ним людині…
19
Тепер космос ніби відблискував бузковим і рожевим. Промені зірок спліталися у вогненне павутиння, ламалися, розтікалися тонкими струмками. Людина милувалася барвами космосу — вона могла собі це дозволити, бо ж була надійно прикрита енергетичною захисною оболонкою сигома. Якби не біль в йогах і попереку, якби не пекло в грудях, Подільському було б зараз так само затишно, як колись у салоні “Омеги”. Подумки він адресував десятки питань до сигома, і той нарешті відповів:
— Пробач за мовчанку, думаю, як би тобі все розтлумачити. Важко добирати слова. Справа в тому, що за Горловиною ніби нічого й не було, і водночас було все. Там знаходилося “ніщо”, та воно могло перетворитися на що завгодно…
Він змовк, перебираючи в пам’яті слова людської мови, він відшукував серед них ті, які були зараз потрібні. Матвій Подільський відчув, як важко сигому добирати їх, і підкасав подумки: “Спробуй пояснити через порівняння”.
— Порівняю це з бурхливими гірськими ріками, які впадають у море. Тільки в тих ріках не вода, а інформація про все, що трапляється у Всесвіті: про рух електронів на атомних орбітах, про потоки частинок, про народження дитини і чиюсь смерть, про музику і кохання… Там я перестав відчувати себе як особистість, я розчинився у морі і перетворився на його краплину — і тільки імпульс, що колись був закладений у мене людьми, якимось дивом дозволив мені зберегти частку свого “я”, необхідну, щоб повернутися…
“Що ж ти взнав там? Чи було заради чого йти па подвиг?”
— Розповім тобі лише про один аспект, а висновки роби сам. Коли закінчується цикл розширення, Всесвіт починає стискуватися до краплинки, яку можна з повним правом назвати “ніщо”, бо в ній не існує ні простору, ні часу. Вона згортається, набуває найбільш сталої форми. І ось саме тоді, подібно до некробіотичного випромінювання, яке випускає вмираюча людина, Всесвіт посилає потужний сигнал. Він і визначить, чи станеться вибух, новий цикл, новий Всесвіт…
“Чи можливо розшифрувати цей сигнал?”
— Я розшифрував його тільки зараз, коли відновив втрачену ланку й розв’язав рівняння. Але відповідь зможу оформити лише після обробки рівняння разом з тими, хто мене посилав…
“Я вже говорив тобі, сигоме, що цих людей давно немає серед живих”.
— А я відповів, що для мене вони живі.
“Але ж життя в пам’яті, навіть у твоїй пам’яті, сигоме, це не те саме, що справжнє життя. На жаль. Тобі доведеться працювати з іншими людьми, з нащадками твоїх знайомих…” Нараз Подільський відчув, що його думки-слова більше не знаходять відгуку, що вони нібито провалюються в порожнечу…
— Подивися вперед, — сказав сигом. — Бачиш світлу пляму у сто шістнадцятому секторі?
Людина не розрізняла нічого у вогняному павутинні…
— Це корабель, він іде до Землі, — вів далі сигом. — На ньому ти продовжиш шлях.
“А ти? — запитав Подільський. — Ти полетиш не на Землю?”
— На Землю, — відповів сигом.
“Ти втомився нести мене?”
— Ні, не втомився.
“Тобі набридли мої запитання? Я заважаю тобі робити розрахунки?”
— Знаєш сам, що я здатен водночас думати по багатьох каналах і робити багато справ.
“Ти вважаєш, що мені буде краще серед людей, ніж з тобою?” — допитувався космонавт.
— Не знаю.
“В такому разі, чому ти намагаєшся позбутися мене?”
— Оцінюєш мої дії своїм кутом зору, тому й не можеш зрозуміти, чим вони викликані.
“Чим же?”
Людині здалося, ніби сигом зітхнув.
— Згадай про останній сигнал, від якого залежить доля Всесвіту.
“До чого тут сигнал? Мова йде про тебе й мене”, — нагадав космонавт Подільський, не приховуючи образи.
— Він начебто свідчить про ступінь досягнення гармонії…
Сигом замовк… Нарешті зізнався:
— Не можу висловити. Немає в людській мові таких слів.
Людина вирішила допомогти йому:
“Гармонія в чому?”
— В усьому…
“Згадай хоча б про одну її грань, щоб я міг зрозуміти”.
— Ну, наприклад, гармонія між живими істотами. Вона полягає і в тому, щоб одна істота не завдавала болю іншій.
Людина схвально кивнула: “Розумію”.
— От і добре. — Сигом зрадів, що знайшлася ниточка взаєморозуміння. — Біль свідчить про відсутність гармонії, про дисгармонію, про хворобу. Те саме відбувається в малих системах, подібних до організму людини або тварини, і в яких завгодно великих, навіть таких, як Всесвіт: спрацьовує принцип зворотного зв’язку — від кожної частинки до системи, бо й таким чипом здійснюється процес самоорганізації матерії. Математичні характеристики болю — це завжди характеристика сигналу неблагополуччя, дисгармонії…
Подільський все ще не розумів зв’язку між останніми діями сигома й тим, про що він зараз розповідає…
— Це ж так просто, — говорить сигом. — Я не хочу збільшувати дисгармонію в світі. Ті, хто посилав мене, повинні одержати необхідну їм інформацію. Ті, хто чекає на мене, повинні дочекатися. Ти нагадав мені про Аліну Іванівну, про Алю…
Її давно немає, — мовить людина. — Вона жила в минулому.
— Ось чому ми обидва повернемося на Землю, але в різний час. Тепер розумієш?
— Розумію, — шепоче космонавт, думаючи: “Ось чому стала можливою побудова станції за Юпітером і разючі відкриття Костирського! Ось де джерела його неймовірних знань про природу космосу!”
“Воістину безцінну інформацію принесеш ти людям, сигоме, сине людей”.
— Але важливіше за будь-яку інформацію, за будь-яке знання, інше…
Сигом вмовкає й мовчить довго, а потім говорить, продовжуючи свою думку:
— …Хай це буде радістю навіть однієї істоти… — знову вмовкає і додає ледь чутно: “..згадую: Аля просила, коли повернуся, подзвонити нашим умовним сигналом — два довгих і один короткий…”
У мерехтливому бузковому тумані вимальовується і дивиться на космонавта Подільського прекрасне й мужнє чоловіче обличчя з могутнім чолом, сірими іскристими очима і розльотистими бровами. Подільський розуміє: це обличчя сигома Юрія — таким він був колись на Землі й таким повернеться в далеке минуле.
20
— …Даруйте, але мені здається, що ми знайомі, — каже штурман, нахиляючись до незнайомця.
— Саме так, ми зустрічалися…
— Коли?
— Перед стартом “Омеги”.
— Як же я міг забути? Ви бортінженер Подільський?
Людина втомлено киває. І штурман згадує до найменших подробиць той день перед стартом “Омеги”, свій стан, відчайдушні спроби звернутися спочатку до членів Ради, до працівників Управління, потім — безпосередньо до екіпажу корабля. На жаль, ніщо не допомагало, майже ніхто не слухав його дивних попереджень, які грунтувалися всього лише на фантастичному оповіданні про загибель “Омеги”. А коли штурман його прочитав, то вже не міг заспокоїтися. Адже зовсім нещодавно по телео передавали офіційне повідомлення про наступний старт справжнього, реального зорельота “Омега”, і, здається, там серед прізвищ членів екіпажу… Він шукав серед стрічок із записами, переглядав індекси. Ага, ось вона! Вставив стрічку в програвач. Вмить текст поплив по екрану. Стоп!
Палець натиснув на тумблер. Залишалося лише сфокусувати зображення. В центрі екрана висвітилося прізвище — “Подільський”.
Штурман глянув на сторінку старовинної збірки, надруковану на папері, відшукав прізвище врятованого космонавта — ПОДІЛЬСЬКИЙ. Подвійний збіг? Назви корабля і прізвища бортінженера? Та хіба ж таке можливо? Але ж ось воно трапилося! Здавалося б, усупереч логіці, всупереч здоровому глузду. Збіг — це факт. І відмахнутися від нього безглуздо. “Якщо твої логічні висновки суперечать фактам, то неправильні не факти, а твоя логіка”. Що ж робити в такому випадку, як знайти помилку?