Підрахувати — яка вірогідність подвійного збігу… Дуже незначна. Але у Всесвіті, де відбувається так багато найрізноманітніших збігів, міг статися і такий. Чому ж він ніяк не може повірити?
Ще б пак, від його висновку залежить доля людей. “Омега” стартує через тиждень.
Ним оволодів стан фанатичної упертості. Він підраховував і перевіряв свої розрахунки багато разів. Вночі не міг заснути, продовжував рахувати й напружено розмірковувати, підсумовувати, спростовувати підсумки й сумніватися з своїх спростуваннях. Так можна було й зовсім з’їхати з глузду. Він вживав ліки від безсоння. Та коли щастило заснути, йому ввижалася “Омега”, вибух, мерці в каютах.
Довелося розшукати на космодромах “Омегу”, космонавта Подільського, до нього першого звернувся із своїм попередженням, з проханням відмовитися від польоту.
І Подільський, і всі члени екіпажу здивовано слухали йоги. Він примусив їх познайомитися з оповіданням — вони читали і знизували плечима. Тільки у командира, у безстрашного Бориса Корнілова він помітив, як не дивно, щось на зразок розгубленості і зрозумів, що той схоче порадитися з товаришами. А на обличчі Подільського нічого такого він не помітив. Лише випнулися вилиці. “Закусив вудила”, — подумав штурман і щодень почав ходити по інстанціях: показував оповідання, переконував. Ще двічі він зустрівся з Подільським, та переконати його не зміг.
…Штурман вглядається в обличчя співрозмовника. Хворобливо втомлене, набрякле, обпечене, але, як і раніше, суворо стиснені вуста, наче задля того, щоб не зронити необережне слово. А в глибині очей мерехтить подив і… цікавість.
— Ви ж тоді полетіли на “Омезі”?
“Омега” загинула, — відповів космонавт, і штурман відсахнувся, із страхом дивлячись на нього.
— Так, так, — повторив Подільський, — саме як у тому фантастичному оповіданні, що ви нам показували. На жаль, ви мали рацію — це справді було оповідання-попередження.
Лише тепер він повністю усвідомив прихований зміст оповідання і загадкові збіги. Він здогадався, що сигом, повернувшись у свій час, звідти намагався, як міг, не порушуючи структури майбутнього, попередити про нещастя з “Омегою”… Кілька життів він все ж таки зміг врятувати, і серед них Гліба, який стане згодом капітаном “Гагаріна”… А ось Бориса Корнілова він врятувати не зумів. “Мабуть, тому, — думає Подільський, — що це зробити неможливо, хоча, здається, хтось відповідав мені: “МОЖЛИВО”.
Раптом він звертає увагу, що штурман змінив позу, уважно дивиться на нього, потім повертає голову, ніби до чогось дослухається. Ось знову повертає до нього обличчя, погляд стає запитливим.
— Вибачте, — мовить штурман. — У вас немає з собою магнітофона?
Подільський здивовано знизує плечима.
— Даруйте, я почув досить дивну пісню. Подумав, що це ви наспівуєте… Але ж ви мовчите, а проте…
Тепер і Подільський почув пісню:
Одрата, сбадрата і се і каяма,
Ачіла, свадріла…
Голос він упізнав одразу. Він упізнав би його з тисячі інших. Подільський відчув, що пісня призначена особисто йому, й одразу ж розібрав слова:
І успіх — це сумнів, і сумнів — це успіх,
І щастя і горе — усе каяття,
Із пекла чи з неба що прийде до тебе
Ця пісня й спокута — чуже життя..
Йому не треба замислюватися над словами пісні,він уже знає, що чекає на нього, і тільки тепер розуміє смисл того загадкового “МОЖЛИВО”. Борис іще в студентські роки частенько наспівував цей куплет. Він стверджував, що це його улюблена з дитинства пісня, що він сам її створив. Здається, в куплеті змінилися якісь слова, та все ж таки його можна було взнати.
Пісня швидко наближається, і Подільський встає назустріч їй. “Останній сигнал друга, — думає він. — Чого ж у ньому більше — радості чи страждання?..”
Він відчуває, як щось вривається в нього разом з черговим подихом — і світ доокіл змінюється. Можливо, змінюється не світ, а він, і вже бачить все довкруг іншим, ускладненим зором, через додаткові призми й лінзи, — і світ постав перед ним єдиним і водночас розкладеним на крихітні деталі; він бачить кожну деталь окремо і у взаємодії з іншими, з мільярдами деталей-цеглинок. Коли б йому сказали раніше, що таке сприйняття світу можливе, він би не повірив. А тепер навіть комбінований пульт штурманського підстрахування бачить ніби без лицевої панелі — із блискучими перетинками блоків, з друкованими схемами й запасними кристалами пам’яті, бачить, як біжать в ньому від локаторів і двигунів на дисплеї й діапроектори імпульси, й осягає їх шляхи, схрещення і з’єднання. І людину, що знаходиться перед ним, бачить і так, як раніше, і ще в кількох ракурсах, й здогадується, про що вона замислилася, що хоче сповістити йому. “Значить, так сприймав світ Борис. — думає Подільський. — Ось чому він висловлював такі думки, які здавалися нам дивними й незрозумілими, ось чому він міг приймати рішення, до яких ми й не додумалися б. Тепер я знаю: в останній сигнал Всесвіту, який називався Борисом Корніловим, закодоване все його життя, його особистість, і він не залишиться сигналом нещастя й смерті — “SOS”, що блукає у просторі й часі. Я прийняв його, поспішив на допомогу — і він став мною, моїм світосприйняттям, моїм сумнівом, радістю і жалем. І хоча я не можу повернутися в той час, коли ще не пізно було відмінити політ і врятувати Бориса Корнілова, я своїми тугою і співчуттям зробив те ж саме, що здійснить сигом Юрій в тому часі, куди повертається…
21
Три дзвінки — два довгих і один короткий…
Босоніж шукає капці. Один є, де ж другий? Врешті, можна й без нього. Серце гарячково стукає в надії на неможливе, в тривозі — коли б не обманутися…
Темний прочин дверей, біла жіноча постать, стрімко злітають крила-руки:
— Юрію, ти?!
І у Всесвіті — наперекір усім знегодам, навіть невмолимому часові — стає тугою менше і радістю більше…
Я, БМ-115-Х…
Оповідання
Й до сьогодні мільйони людей не знають причин найбільшої катастрофи, коли балістична ракета раптом повернулася на місце запуску під час оголошених навчальних стрільб. Багатьох тоді здивували масштаби трагедії, сила вибуху, який знищив усю базу разом з персоналом і військовим містечком. Згодом з’ясувалося, що навчальна ракета нібито помилково несла на собі ядерний набій. Деякі газетні оглядачі відзначали, що катастрофа сталася у дні найгострішої політичної кризи, і запитували, чи не пов’язані між собою ці події. Опоненти називали їхні твердження безглуздими. А мали рацію перші: ракета була зовсім не навчальною, а бойовою. З її влучення у ціль повинна була початися ядерна війна, яка, без сумніву, призвела б до загибелі людства.
Чому ж цього не трапилося?
У штабі одні військові спеціалісти вважали, що причиною була випадковість, інші — що ракету повернув противник спрямованим променем. І тільки я, молодший офіцер, програміст, єдиний, хто уцілів з усього персоналу бази, знаю правду. Це ж я пірнув з плоту, який помітили вертолітники, і дістав з дна лагуни чорний ящик із записами навідного комп’ютера ракети. Я зумів-таки розшифрувати їх…
“Чітко пам’ятаю день і час мого народження. Багато людей думають, що датчики є тільки у живого, що лише шкіра істоти відчуває лагідний дотик батьківських рук, тепло сонячних променів; що металева або пластмасова оболонка не відчуває нічого. Як вони помиляються! Метал і пластмаса можуть відчувати ще тонше і різноманітніше, якщо вмонтувати в них відповідні датчики. Все це було у мене. На відміну від людини, мозок якої в момент народження слаборозвинений, я функціонував у повну силу і запам’ятав на все життя привітно-урочистий дотик пальців Творця, його схилене до моїх фотоелементів смагляве обличчя і допитливі очі — складні досконалі апарати: діафрагми, що постійно змінювали розміри залежно від освітлення, системи опуклих лінз — кришталики; сприймаючі екрани — сітчатку з тисячами паличок та колбочок. З його апаратів-очей струмувала дивна енергія: то низькочастотна, заколисуюча, то високочастотна, жорстка, всепроникаюча.