У Томах кожне мало берегти якусь таємницю — коли вже не від Рима, то принаймні від власних сусідів. А Ехо знала багато міських таємниць, і серед них її спогади про заборонене спілкування ливарів із вигнанцем Овідієм Назоном були, мабуть, просто дрібницею.
Котта відчував, що залізне місто почало за ним стежити, ба навіть наглядати. Одним із перших, хто спробував якось підступитися до нього ближче, й вивідати, чого слід чекати, остерігатися чи боятись, був винар Фіней. Одначе цей римлянин — принаймні так винареві здалося після того, як вони півдня вдвох пропиячили,— справляв таке саме невинне враження, як і отой вигнанець із Трахіли.
Котта був один із багатьох. У роки правління Августа все більше підданих і громадян Риму, щоб уникнути повсюдного нагляду, лісу знамен та торочіння патріотичних гасел, покидали метрополію; дехто втікав і від військової повинності чи просто від остогидлого римського громадянства з його детально, до смішного розписаними обов’язками. Далеко від усталеного, впорядкованого існування десь на здичавілих окраїнах імперії ці люди шукали можливості самовираження чи й навіяних уявою романтичних картин, одначе насамперед — життя без нагляду.
В урядових газетах та в поліційних протоколах таких людей називали політутікачами. Та самі вони не називали себе ніяк — надто неоднозначні й різні мали причини, щоб покинути Рим. Багато з тих людей пускалися берега в глухих, пустельних куточках серед безмежних просторів у глибині імперії чи на її нескінченних узбережжях. Ці блукальці ночували просто неба чи тулились, як Ехо, серед руїн та в печерах, гадаючи, що навіки позбулися своєї мармурової батьківщини. Вони розкорчовували невеличкі клаптики землі, закладали садки й вирощували картоплю чи торгували десь на сходах і тротуарах іграшками й усілякими дрібничками. А були й такі, що цілими днями жебрачили на пристанях, потім, утікаючи від поліційних облав, перебиралися до все віддаленіших місць і кінець кінцем зникали десь у глушині, помирали від виснаження або від нестерпного гніту прадавніх цивілізацій, що їх імператорські війська колись хоч і завоювали, проте так ніколи й не підкорили.
Як завжди, коли зазнавав краху хтось великий, Назонове падіння також хоч і не сколихнуло римського суспільства, одначе неабияк його схвилювало; наслідки цього падіння, мов концентричні кола, ще довго розходилися на поверхні тиховоддя над тими глибинами, в яких зник вигнанець. Поки з вікон будинку на п’яцца дель Моро ще сіявся, наче сніжинки, попіл спалених рукописів, вороги й заздрісники Назона вже почали наживатися на його біді, а згодом ще й зажадали, щоб громадськість схвалила їхню давно приховувану ненависть до поета. Потім — у другому з тих концентричних кіл — бібліотеки заходилися переглядати свої сховища, академії — свої погляди, а книгарні — свої вітрини...
Згідно з фізичними законами, хвилі цікавості до Назонової пригоди ставали тим менші, чим ширше розходилися концентричні кола довкруг неспростовного факту його вигнання, й нарешті дійшли до берега — досягли краю суспільства, багатьох невдоволених, забороненої опозиції, а також усіх тих, хто хотів покинути Августову столицю не примусово, а з власної волі, чи й давно вже її покинув. І аж від цього краю, відбившись, хвилі покотилися назад, до осереддя влади. Якось уранці люди побачили, що мури палацу правосуддя обписані грубими висловами, на форумі палають вогнища — горять знамена та штандарти, і язики полум’я вже лижуть опудало, на шиї в якого висить зображення носорога — символ імператорської влади.
І хоч Назон ніколи не підтримував зв’язків ні з поміркованою опозицією, ні з політутікачами чи радикальними підпільними групами, що завдавали ударів з лабіринту катакомб, декотрі з його віршів, коли виникала потреба затаврувати утопію, усе ж таки іноді з’являлись у листівках Опору.
Рід людський наприпочатку
Ні законів не знав, ні помсти.
У мирі та злагоді
Народи жили безтурботно,