ФЕБ
В «Останньому світі».
Карнавальна личина на Тереї у процесії блазнів. Прикрашений клаптиками сухозлітки та хромованими бляшками, різник їде на возі, пофарбованому в біле й запряженому парою волів, вуличками залізного міста, розмахуючи підпаленим батогом. Котті здається, що ця личина — карикатура на бога сонця з його вогняною колісницею. Різник мріє бути Фебом.
У давньому світі.
Осяйний. Один з епітетів Аполлона, бога віршування, музики, пророцтва та лікування, а також бога сонця Соля. У «Метаморфозах» обидва виступають під цим ім’ям. Коли змія намагається проковтнути відтяту Орфеєву голову, Феб перетворює її в камінь.
Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась — /Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща / Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши. / Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше, / Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце, / Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.
ФЕМЕ
В «Останньому світі».
Крамарка з Томів, удова бакалійника. Народжує від одного заїжджого гірника сина-епілептика; у годину розпачу за допомогою відвару з цикламенів та квіту вовчого лика намагається звести свого непутящого сина зі світу, але зрештою так до нього прив’язується, що коли справді його втрачає, всім розказує про своє лихо і від усіх чекає розради. Розповідає Котті про долі мешканців залізного міста.
У давньому світі.
Богиня поголосу.
...Є серединне місце у просторі... / Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека, / Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі. / Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій... / Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої / Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки... / Неправдиві й правдиві впереміш повсюди / Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце / Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних, / Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля Вигадки...
ФІЛОМЕЛА
В «Останньому світі».
Босонога, скалічена чужинка; одного ранку в січні вона приходить із гір до залізного міста, і Прокна впізнає в ній свою рідну сестру, що її всі вважали мертвою. Філомела не розуміє жодного запитання, жодного втішливого слова, гірко плаче в Прокниних обіймах і аж зіщулюється від страху, коли на неї бодай тільки падає тінь якогось чоловіка.
У давньому світі.
Дочка афінського царя Пандіона, сестра Прокни, чий чоловік, Терей, ґвалтує Філомелу, а щоб вона не виказала, калічить її.
З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова, / Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину / Руки й зв’язав їх мотузкою. Шию вона підставляє, /Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті. / Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась / Мовити ще щось, він щипцями жертві язик ухопивши, / Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті, / Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.
ФІНЕЙ
В «Останньому світі».
Приїздить з Кипарисом до залізного міста як продавець горілки та заклинач змій. Коли йому спалюють намет і кошика зі зміями, займає занедбаний будинок, осідає в Томах і стає винокуром. Частенько заводить балачки про те, що пора вирушати далі, говорить про подорожі, африканські оази, вітри-пасати й одногорбих верблюдів, а сам тим часом усе глибше закопується в томську землю, за допомогою чорного пороху та зубила розширює печеру під будинком і влаштовує там погрібець, де зберігає кисле вино, сивуху з цукрових буряків і ладен приймати відвідувачів о будь-якій порі дня і ночі.
ЮПІТЕР
В «Останньому світі».
Личина у процесії блазнів карнавальної ночі в Томах; під нею ховається чоловік, що аж згинається від ваги акумулятора, від якого живиться, ритмічно спалахуючи, гірлянда електричних лампочок.
У давньому світі.
Бог небесного світла, цар богів, владар Срібного віку; син Сатурна і Реї, брат і чоловік Юнони, брат Нептуна й Діта; разом з братами скидає батька до підземного царства і ділить з ними владарювання над всесвітом; на його долю випадають небо й земля.