— Це говорить мені лише про те, що незабаром ти видужаєш достатньо добре для того, щоби постати перед судом і провести кілька років як гість нашої пенітенціарної системи.
Венс, із розчарованою, навіть ображеною міною, удав, що збирається піти геть, але раптом одним рішучим стрибком опинився біля Тес, однією рукою притис її за шию, а другою блискавично вихопив великого водолазного ножа і приставив до її горла.
— Вибач, Тес, — сказав професор, — але це справа моя і агента Рейлі. Ми просто не можемо проігнорувати той подарунок, який завдяки неймовірним зусиллям долі потрапив нам до рук. Першого разу ти мала рацію. Світ дійсно заслуговує на те, щоб дізнатися правду. — Його божевільно вирячені очі бігали туди-сюди, слідкуючи за рухами Рейлі. — Дай сюди, — наказав Венс. — Швидко.
Рейлі швидко оцінив ситуацію, але надто вже близько був ніж до горла Тес, тож краще йому було б не робити зайвих рухів. Безпечніше було б віддати Венсові рукопис і розібратися з ним вже після того, як Тес буде подалі від гріха. Він зробив у бік професора заспокійливий жест рукою.
— Тихо, спокійно. Зараз ти отримаєш цю бісову штуку. — Він простягнув руку з сувоєм. — Ось. Бери.
— Ні! — благально скрикнула Тес. — Не віддавай! Ми не можемо допустити, щоб він оприлюднив його! Тепер це наш обов'язок. Це — мій обов'язок.
Рейлі похитав головою.
— Знахідка не варта твого життя, — суворо відказав він.
— Шоне...
— Я сказав — не варта, — настійливо мовив Рейлі, кинувши на неї, погляд, у якому читалася невблаганна рішучість.
На обличчі Венса з'явилася єхидна усмішечка.
— Поклади рукопис на стіну і відійди назад — повільно.
Рейлі поклав сувій на кам'яну поверхню і відступив на кілька кроків. Дюйм за дюймом Венс рушив уперед, незграбно підтягуючи Тес до стіни.
Кілька секунд він постояв над рукописом, наче побоюючись доторкнутися до нього, потім простягнув руку і тремтячими пальцями підняв сувій. Запанувала напружена тиша. Професор мовчки роздивлявся пергаментні сторінки, а потім почав гортати їх, бурмочучи «Veritas vos liberabit» собі під ніс; його змарніле обличчя випромінювало тепер блаженство і спокій.
— Дуже шкода, що ти не на моєму боці, Тес, — тихо і майже миролюбно сказав він. — Давай зробимо це разом! Все буде чудово.
Саме в цей момент Тес вирішила діяти. Щосили відштовхнула вона руку, якою Венс тримав її за плечі, і кинулася геть. На якусь мить професор втратив рівновагу і, намагаючись втримати її, випустив з руки ножа, який упав на невисоку стіну і, забрязкотівши об каміння, впав у висохлі будяки по той бік стіни.
Венс випростувався, швидко склав сувій і схопив його обома руками. За цей час Рейлі встиг перетнути йому дорогу до стежки, що вела з руїн до міста — він фактично відрізав йому шлях до відступу. Поруч із ним стояла Тес.
— Все, приїхали, — рішуче мовив Рейлі.
Від злості та досади Венс вирячився так, наче хтось щосили гепнув його у живіт. Він швидко озирнувся довкола, не знаючи, що робити. Раптом професор перескочив через низьку стіну і рвонув до лабіринту зруйнованих стін.
Рейлі не став баритися. Перелізши через стіну, він кинувся навздогін. Мить — і вони обидва зникли серед давнього камінюччя.
— Вернись! — скрикнула Тес. — Ну його до біса! Ти ж іще не видужав, Шоне. Не роби цього, благаю!
Рейлі почув її крики, але не зупинився. Натомість він додав ходу і почав видряпуватися схилом, наступаючи на п'яти Венсу. Дихалося йому важко, а ноги в'язнули у м'якому ґрунті.
84
Венс швидко рухався крутою стежкою, що вела догори. Поодинокі дерева і оливкові гаї змінилися на більш суворий ландшафт з каміння і чагарників. Обернувшись назад, він побачив Рейлі і тихо вилаявся. Він швидко оглянув місцевість довкола нього. Міста вже не було видно, щезли з очей навіть руїни замку та покинуті вітряки. Праворуч стриміла гора, ліворуч зяяло урвище, а внизу шуміло море. Треба було або наважуватися на сутичку з Рейлі, або намагатися втекти. Третього варіанту не було. Він вибрав останній.
Позаду важко дихав Рейлі, намагаючись не відставати. Його ноги були наче гумові, а стегна нестерпно боліли, хоча він наразі здолав невелику відстань. Перечепившись об невеликий камінь, він ледь втримався на ногах і чудом не пошкодив кісточку. Коли Рейлі різко випростувався, у нього раптом запаморочилося в голові. Заплющивши очі, він глибоко вдихнув кілька разів і сконцентрувався, намагаючись мобілізувати залишки сил. Поглянувши на Венса, Рейлі побачив, що той видряпується вгору, і силует його поволі щезає з очей. Зібравши докупи останні сили, агент ФБР, просто змушуючи свої ноги рухатися уперед, знову кинувся навздогін.
Вилазячи все вище і вище каменистим схилом, професор нарешті видерся на вершину скелі — і раптом зрозумів, що опинився у пастці. Перед ним було майже вертикальне урвище, під яким, далеко внизу, кам'яні валуни щірили свої гострі зуби. На них ритмічно накочувалося море, і хвилі вибухали фонтанчиками білої піни.
Венс стривожено обернувся і побачив Рейлі, який теж дерся догори, невмолимо наближаючись до нього.
Діставшись до вершини, Рейлі заліз на великий валун. Тепер він був на одному рівні з професором і їх віддаляли якихось десять метрів. Їхні погляди зустрілися. Венс важко дихав і люто озирався довкола. Забачивши, що праворуч ґрунт був надійнішим, він побіг туди. Рейлі кинувся за ним.
Венс рвонув нерівним краєм провалля, але не встиг пробігти і двадцяти метрів, як нога його попала у розщілину між двома каменями, і він ледь не впав. Відновивши рівновагу, він знову понісся уперед, але за цей час агент ФБР майже наздогнав його.
Болісно усвідомлюючи, що сил у нього лишилося небагато, він сповна скористався виниклою можливістю. Рейлі відчайдушно стрибнув уперед, простягнувши руки. Він ледь торкнувся кінчиками пальців Венсових щиколоток, але цього було достатньо. Професор втратив і без того хитку рівновагу і гепнувся на землю. Рейлі щосили порачкував до нього і вхопив супротивника за ноги, але в руках його залишилося так само мало сили, як і у ногах. Венс крутнувся і відкотився вбік, продовжуючи стискати згорток у руках. Він став хвицати Рейлі ногами і поцілив йому в обличчя, від чого той відлетів на кілька метрів назад. Професор скористався перепочинком, щоб прийти до тями і підвестися.
У голові в Рейлі стояв туман, і у нього склалося таке враження, що важить вона не менше за тонну. Він помотав головою, наче намагаючись позбутися запаморочення, і зіп'явся на ноги. І тут за його спиною пролунав голос Тес.
— Шоне, відпусти його! — кричала вона. — Відпусти, інакше загинеш сам!
Побачивши, що вона здирається вгору, він перевів погляд на Венса, який ледь рухався і залишався в межах досяжності. Потім Рейлі знову обернувся до Тес, несамовито жестикулюючи.
— Повертайся! Повертайся і приведи з собою хоч якусь допомогу!
Але Тес уже була поруч. Вона теж важко дихала і вхопилася за нього, щоби втриматися на ногах.
— Благаю тебе. Це небезпечне місце. Ти ж сам казав, що ця річ не варта ні мого, ні твого життя.
Рейлі поглянув на неї, посміхнувся, і в цей момент збагнув остаточно, що решту свого життя він проведе із цією жінкою. І цієї ж миті він почув розпачливий зойк з того напрямку, куди утікав Венс. Він обернувся саме вчасно: Венс, послизнувшись, став сповзати вниз у провалля, марно намагаючись вчепитися руками за відполіровану часом і погодою поверхню чорних валунів.
Рейлі мерщій кинувся до нього, і в цей момент ноги Венса уперлися в невеликий виступ. Перевісившись через край, агент ФБР побачив, що професор, стоячи на вузенькому виступі, притиснувся обома руками до камінної стіни. У руці він і досі тримав рукопис.
— Хапайся! — заволав Рейлі, простягаючи руку якомога далі вниз.
Венс поглянув на нього очима, сповненими жаху і відчаю. Він простягнув руку із сувоєм догори, але все одно їх розділяли декілька дюймів.
— Я... я не можу, — вимовив професор, затинаючись.