Щось трапилося. І трапилося щось дуже погане.
Рейлі бачив, що Тес телефонувала, але вона не залишила повідомлення, а коли він відповів, то на той час вона вже пішла із офісу. Втім, він ще не вирішив, наскільки серйозно буде він займатися запропонованою Тес версією, пов'язану з тамплієрами. Йому було незручно і навіть трохи соромно озвучувати цю версію на нараді у присутності інших членів групи і монсеньйора. Однак рано-вранці він все ж подзвонив їй на роботу і застав там її секретарку, Ліззі Гардінґ, яка сповістила його, що Тес іще не приходила.
— Вона зателефонувала і сказала, що прийде пізніше, — така була відповідь.
— Коли саме?
— Вона не сказала.
Коли ж Рейлі попросив секретарку дати йому номер мобільника Тес, та відповіла йому, що особистої інформації їхній інститут не надає, але точка зору інституту швидко змінилася, коли він пояснив, що працює у ФБР.
Після трьох гудків її мобільний телефон клацнув, але Тес не озвалася. Рейлі почув лише шерхіт, наче хтось навмання намагався натиснути кнопку швидкісного набору на телефоні, що лежить у кишені чи сумці; але трохи згодом він почув, як вона сказала «Будь ласка» тоном, що стурбував його. Було чути, що вона явно злякалася. І наче когось благала. Потім почулася безперервна низка звуків, і він відразу спробував збагнути, що вони означали: спочатку різкий тріск, потім два глухих удари, потім щось схоже на здавлений крик болю, а потім набагато гучніший удар. Він знову закричав у телефон «Тес!», але відповіді не було, а далі зв'язок перервався.
Рейлі мовчки дивився на телефон, і серце його важко калатало. Йому дуже не сподобалося, яким голосом Тес мовила те «Будь ласка».
Сталося щось страшне — це точно.
Гарячково розмірковуючи, він знову набрав номер інституту і зв'язався з Ліззі.
— Це знову вас турбує агент Рейлі. Мені треба знати, де знаходиться Тес... тобто, міс Чайкіна, — швидко виправився він. — Це терміново.
— Я не знаю, де вона. Вона не сказала, куди пішла. Сказала лише, що прийде пізніше.
— Загляньте, будь ласка в її щоденник і перевірте її електронну пошту. Може в неї є електронний календар чи програма, синхронізована з її персональним цифровим секретарем? Там має що-небудь бути.
— Зачекайте хвилинку, — дещо незадоволено відповіла секретарка.
Рейлі вловив на собі стурбований погляд напарника.
— Що трапилося? — запитав Джордано.
Рейлі взяв слухавку однією рукою, а другою написав для Джордано номер мобільника Тес.
— Це — номер Тес. З нею щось негаразд. Дізнайся, де зараз її мобільник.
На протилежному боці Іст-рівер сіре «вольво» повільно рухалося автострадою Бруклін — Квінс, прямуючи до Бруклінського мосту. З шанобливим інтервалом у три автомобілі за «вольво» слідував металево-сірий седан «форд», за кермом якого сидів чоловік, що мав капосну звичку викидати у вікно ще не згаслі недопалки.
Зліва від нього, на протилежному боці річки, здіймалися ваблячі шпилі Нижнього Іст-Сайду.
Як правильно вирахував Джо Планкет, невдовзі «вольво» виїхало на міст і попрямувало до Мангеттену.
34
Прийшовши до тями, Тес відчула запах ладану. Коли ж вона розплющила очі, то побачила довкола сотні свічок, жовте полум'я яких освітлювало рівним яскравим сяйвом кімнату.
Вона лежала на якійсь доріжці — це був старий кипим. Тес помацала його пальцями — він був грубий і потертий. Раптом їй пригадалася недавня зустріч з Білом Венсом, і холодні мурашки побігли у неї по спині. Але його в кімнаті не було. Вона була сама.
Тес сіла, і у неї запаморочилось у голові, але зусиллям волі вона змусила себе зіп'ятися на ноги. У лівому боці, а також у стегні сильно боліло. Вона поглянула на ногу і помацала її, намагаючись пригадати, що трапилося.
«Він вистрелив у мене. Невже він справді в мене вистрелив? Але ж я... жива?»
Тес оглянула свій одяг, цілком серйозно шукаючи вхідні отвори від куль і дивуючись — чому вона і досі дихає. Врешті-решт вона знайшла дві точки, де вона була уражена — дві невеличкі дірочки зі злегка розтріпаними та обгорілими краями. І тут вона поволі все згадала і в голові у неї з'явився образ Венса із пістолетом в руці. Тес збагнула, що Венс хотів її не вбити, а лише вивести з ладу, і що пістолет, яким він у неї встрелив, був, насправді, якимось шокером.
Але цей висновок чомусь її не заспокоїв.
Озирнувшись довкола і досі трохи затуманеними очима, Тес зрозуміла, що знаходиться у підвалі. Голі стіни, мощена підлога, низька склепінчаста стеля, підтримувана елегантними колонами. Вікон немає. Дверей теж немає. В одному кутку — дерев'яні сходи, що ведуть нагору, в темряву, куди не досягає світло свічок, більшість яких стоять на безформних купах розплавленого воску.
Тес поволі збагнула, що це був не просто підвал. Тут хтось жив. Біля однієї стіни стояло ліжко, поруч — стара дерев'яна скриня замість тумбочки, завалена книжками та паперами. З протилежного боку стояв великий стіл. Перед ним, схилившись на один бік від багатолітнього використання, знаходився великий обертальний офісний стілець. Цей стіл також був завалений книжками та паперами, а в центрі його, обставлений ще більшою кількістю свічок, гордовито височів шифратор із Музею мистецтв.
Навіть у темряві освітленого свічками підвалу він здавався нетутешнею, потойбічною річчю. Він ніби був у кращому стані, ніж тоді, коли Тес бачила його в музеї.
Біля столу на підлозі вона помітила свою сумку і раптом згадала про мобільний телефон. Тес смутно пригадала, що перед втратою свідомості чула, як він дзвонив. Вона пригадала також, як навпомацки шукала кнопку, знайшла і натиснула, таким чином встановивши зв'язок. Тес зробила крок до сумки, але не встигла вона до неї підійти, як несподіваний шум змусив її різко обернутися. Вона збагнула, що звук іде згори, від сходів; почулося, як відчинилися і, трохи згодом, з металевим клацанням зачинилися двері. Потім на східцях залунали кроки, і з'явилися ноги — це був чоловік, одягнений у довге пальто.
Коли він вийшов на світло, Тес перелякано відступила назад. Венс дивився на неї і посміхався так приязно, що вона почала сумніватися — а чи не примарилося їй, що він у неї вистрелив?
Він пройшов через кімнату і підійшов до неї, тримаючи в руці велику пластикову пляшку з водою.
— Мені й справді дуже незручно перед тобою, Тес, — мовив він вибачливим тоном. — Але іншого вибору я не мав. — Взявши склянку з-поміж книжок на столі, він налив у неї води і подав їй. Потім понишпорив у кишенях і видобув упаковку таблеток у фользі. — Ось. Це сильний знеболювальний засіб. Випий одну таблетку і запий великою кількістю води. Це допоможе позбутися головного болю.
Тес поглянула на упаковку і розпізнала фірмову марку. Фольга була непошкодженою.
— Та це ж всього-на-всього «Вольтарол». Пий, не бійся. Тобі стане легше. — На якусь мить вона завагалася, потім вилущила таблетку з упаковки і проковтнула її, запивши водою. Він знову наповнив склянку, і вона знову жадібно осушила її. Все іще не в змозі заспокоїтися після того, що з нею сталося, вона втупилася у Венса, намагаючись сфокусувати погляд у незвичному для себе мерехтінні свічок.
— Де ми є? Що це за підвал?
Його обличчя набуло сумного, дещо присоромленого вигляду.
— Щось на кшталт домівки.
— Домівки? Ти хочеш сказати, що тут живеш?
Він не відповів.
Тес через силу осягала зміст того, що відбувається.
— Чого тобі від мене потрібно?
Венс кинув на неї прискіпливий погляд.
— Сама прийшла до мене, ще й питає.
— Я шукала тебе для того, щоб ти допоміг мені де в чому розібратися, — сердито відказала вона. — Я не прийшла для того, щоб ти в мене вистрелив і ось так викрав.
— Вгамуйся, Тес. Ніхто тебе не викрадав.
— Та невже? Мені що — можна йти?
Венс поглянув убік, про щось думаючи. Потім різко повернувся до неї.