Де Анґеліс увійшов до церкви з бічного входу; за приблизно сорок хвилин до цього Планкет бачив, як Тес Чайкіну, із зав'язаними очима, викрадач висадив із сірого «вольво» і провів усередину через цей самий вхід. Схоже, вона була ледь притомною і потребувала допомоги, бо цей чоловік, на плече якого вона сперлася, допомагав їй подолати кілька сходинок, що вели до вхідних дверей.
Ця маленька церква, затиснута з обох боків двома шерегами аристократичних особняків, знаходилася на Сто чотирнадцятій вулиці. Уздовж її східного фасаду проходив вузький проїзд. Саме в цьому проїзді й стояли тепер «вольво» та седан «форд».
Не так давно у цій церкві сталася велика пожежа, але до початку ремонтних робіт чекати було іще довго: великий щит біля фронтону відображав процес збирання пожертв на відбудову. Щит мав форму термометра: два метри заввишки зі шкалою з позначками в сто тисяч доларів, таких необхідних для того, щоб повернути церкві її колишню пишноту; однак шкала була заповнена лише наполовину.
Через вузький прохід монсеньйор потрапив до нефа. Ряди колон розділяли його на два бокових проходи і центральну частину, завалену купами з напівзгорілих лавок. Куди не кинь оком — скрізь оздоблювальний гіпс під дією високої температури повідпадав від стін. У результаті оголилася цегляна кладка — закіптюжена, і де-не-де продірявлена. Під стелею виднілися обвуглені й до непізнаваності деформовані залишки ліпних арок, які з'єднували зовнішні стіни з колонами всередині будівлі. Вітражне вікно, що красувалося над входом у церкву, тріснуло і випало, а округлу діру, що утворилася на його місці, заколотили дошками.
Прокравшись краєм нефа повз оплавлені мідні ворота вівтаря, Де Анґеліс, обережно ступаючи східцями, зійшов на вівтар. Праворуч бовваніли обгорілі залишки великої, з навісом кафедри проповідника. У церкві панувала тиша, хіба що з вулиці час від часу долинав шум через діри у пошкодженій споруді. Він припустив, що той, хто викрав жінку, використовував, скоріш за все, задні кімнати. Поки Планкет стояв на чатах біля церкви, монсеньйор тихо прослизнув повз залишки вівтаря і пройшов до коридору за ним, повільно накручуючи глушник на ствол свого пістолета системи «Зіґ — Зауер П-226».
І саме в цей момент він несподівано зачепився ногою за уламок обгорілої деревини.
Звук відлунням рознісся напівтемним коридором. Де Анґеліс закляк, напружено прислухаючись і очікуючи можливих наслідків своєї необережності. Кинувши погляд убік, він побачив ледь помітні двері або ж люк у дальньому кінці коридору; раптом за ними почувся глухий удар, а потім — звук кроків, що швидко наближалися. Де Анґеліс миттю відступив убік, притиснувся до стіни і підніс пістолет. Звук кроків наближався, брязнула ручка, і двері відчинилися, але не на нього, а всередину, і він тільки й побачив, що їхній чорний прямокутник. Його ж, навпаки — видно було добре.
Відступати було надто пізно і надто небезпечно, до того ж, відступати Де Анґеліс не звик, тому він кинувся вперед, у темряву.
Міцно стискаючи пістолет, Венс кинув через дверний отвір пильний погляд на чоловіка, який насмілився порушити спокій його обителі — це був якийсь незнайомець. Єдиним, що він встиг побачити краєм ока, був, як йому здалося, комірець, котрий зазвичай носять священнослужителі. Його охопив сумнів.
Поки він вагався, цей незнайомець несподівано вискочив з темряви; Венс хотів вистрелити, але не встиг він натиснути курок, як чоловік накинувся на нього і повалив на підлогу, вибивши пістолета з його руки.
Коридор був вузький і низький, і Венс, відштовхнувшись від стіни, спробував скинути з себе нападника, але той був набагато сильнішим, і знову повалив його на підлогу. Але цього разу професор не розгубився, різко хвицнув супротивника коліном в пах і з задоволенням почув, як ворог аж загарчав від болю. Ще один пістолет, тепер уже той, що належав нападникові, заторохтів по підлозі. Венс встиг скочити на ноги, але його супротивник, миттєво прийшовши до тями, розмахнувся і зацідив кулаком йому в голову.
Удар, хоч і був болючим, не збив професора з ніг. Навпаки: він його страшенно розлютив. Двічі протягом одного дня над справою його життя нависала загроза: спочатку з боку Тес Чайкіної, а тепер — з боку ось цього відморозка! Знову він завдав удару коліном, потім кулаком, після чого обрушив на супротивника град ударів з обох рук. Бив Венс непрофесійно, але удари його стократно посилювала та злість, яку він у них вкладав: ніщо і ніхто не стане на заваді між ним і його метою!
Уміло захищаючись, нападник відступав, але раптом перечепився через якусь дерев'яну планку і ледь не впав. Скориставшись цим моментом, Венс брикнув ногою і боляче затопив супротивникові в коліно. Потім схопив свого пістолета, прицілився і натиснув на курок. Пролунали постріли, однак незнайомець, демонструючи прекрасну реакцію, кинувся вбік. Зачувши здавлений крик, Венс здогадався, що принаймні одна куля таки вцілила, але стовідсотково певним у цьому він не був. Тим часом нападник, сильно шкутильгаючи, визнав за потрібне якомога швидше щезнути з очей.
На якусь мить професор завагався.
Може, кинутися навздогін, дізнатися, хто порушив його спокій, а потім прикінчити нахабу? І тут з протилежного кутка церкви до нього долинув якийсь звук. Значить нападник не сам.
Венс визнав за краще вшитися. Він повернувся і поспішив до люку, який надійно захищав вхід у його підвал.
36
Тес почула гуркіт пострілу, а потім — наче хтось скрикнув від болю. Значить, когось поранили або вбили. Потім пролунали швидкі кроки — хтось біг назад до дверей. Хто це був — Венс чи хтось інший, розібрати було важко, та вона й не збиралася стояти і чекати, щоб пересвідчитися в цьому напевне.
Тес швидко засунула руку в сумочку і вихопила звідти свій мобільний. У слабкому мерехтінні свічок його дисплей спалахнув з яскравістю блискавки, але тільки й спромігся, що сповістити її про відсутність сигналу у підвалі. Насправді це не мало ніякого значення, бо телефон ФБР Тес запам'ятати все одно не змогла. Але вибір був: набрати 911, хоча в цьому випадку доведеться дуже довго пояснювати — що до чого. До того ж, вона не знала жодного орієнтира свого місцеперебування. Тес натиснула кнопку:
Допоможіть!
Мене зачинили у підвалі, але я не знаю де.
Гадаю, десь неподалік від центру міста.
«Ну от і добре», — подумала вона, передавши таке повідомлення.
Потім накинула сумочку на плече і озирнулася довкола; гучний стукіт серця віддавався у скронях і вухах. Раптом вона згадала про зачинений отвір над столом, на якому стояв шифратор, і, довго не роздумуючи, кинулася до столу, залізла на нього і стала смикати дерев'яний щит, намагаючись послабити дошки — вони не піддавалися. У відчаї Тес безпорадно заколотила по ним руками, але дошки трималися міцно. І в цей момент вона почула, як відчинилися двері підвалу. Обернувшись, Тес побачила чиїсь ноги, що спускалися східцями, і впізнала черевики. То був Венс.
Вона швидко окинула поглядом кімнату і побачила полишений професором шокер — він так і лежав собі за стосом книг, на ближчому до неї краю столу. Тес схопила його тремтячими руками і націлила на Венса, обличчя якого виринуло з темряви. Він дивився на неї уважно і спокійно.
— Не підходь до мене! — заволала вона.
— Тес, будь ласка, припини! — перервав він її заспокійливим і водночас нетерплячим жестом, — ми маємо вшиватися звідси. — І продовжував наближатися. — Опусти зброю, прошу тебе.