Вона не знала, куди бігти. Потім все ж таки вирішила повернути ліворуч. Раптом попереду вона побачила мерехтіння жовтуватого світла. Воно рухалося. Знову свічки?
Тес нерішуче ступила крок уперед.
Світло згасло.
Тес заклякла від страху. Потім до неї дійшло, що світло не згасло: його хтось заступав.
Шум позаду неї не стихав. Хто б там не був попереду, це точно був не Венс. Але все може бути! Можливо, професор знає всі ходи і виходи у цих тунелях. Казав же він, що тут живе!
Зусиллям волі змусила вона себе ступити кілька кроків уперед і побачила не одну, а дві постаті у кількох метрах попереду. Жодна з них не була схожа на Венса. Тес не могла розрізнити, хто то був — чоловіки чи жінки, але все одно тут, в каналізації, ця зустріч аж ніяк її не тішила.
— Агов, крихітко! — хрипко вигукнув хтось. — Ти часом не заблукала?
Негайно вирішивши, що сумнів у такій ситуації піде їй не на користь, Тес пришвидшила ходу, незграбно похитуючись у майже повній темряві.
— Схоже, тобі сьогодні пощастило, чоловіче, — пролунав інший голос, цього разу — гугнявий і тонкий.
І перший голос, і другий звучали не надто привітно.
Тес йшла, не зупиняючись. Шум позаду неї посилювався. Тепер дві постаті були вже зовсім близько, хоча темрява і досі маскувала їхні обличчя. Позаду них тьмяно горіла свічка, і Тес змогла розгледіти безладне скупчення картонних коробок, щось схоже на згорнутий килим і жмути ганчірок.
Тес швидко зорієнтувалася.
— За мною женуться копи, — різко кинула вона, наблизившись до безпритульних.
— Якого біса вони сюди приперлися? — пробурчав один із них.
Коли Тес протискувалася повз них, один із чоловіків простягнув руку і вхопив її за пальто.
— Ходи-но сюди, дівчинко!
Не задумуючись, вона розвернулася і з розмаху врізала нахабу кулаком по голові. Той верескнув від несподіванки і відсахнувся. Його компаньйон із гугнявим голосом хотів було теж пошукати свого щастя, та, мабуть, узрів у загрозливому блиску очей Тес щось таке, що змусило його відступити.
Тес відвернулася і кинулася вперед, намагаючись якомога далі відірватися від двох покидьків. Вона бігла, вибиваючись із сил, задихаючись, а майже непроглядна темрява підземного світу тиснула їй на нерви і намагалася паралізувати волю до опору.
І знову розгалуження! Куди бігти — невідомо! Цього разу Тес рвонула праворуч. Проспотикавшись іще кілька метрів, вона побачила заглиблення в стіні, перегороджене решіткою, яка під натиском відчинилася. Знову кутасті східці, що ведуть вниз. Та їй же треба вгору, а не вниз! А ще їй треба втекти від Венса, тож вибору немає: вона кинулася вниз, сподіваючись, що переслідувач загубиться позаду.
Тепер Тес потрапила у тунель набагато більший за попередні, з прямими стінами, і теж сухий. У ньому було значно темніше, і вона стала рухатися дуже обережно, безперервно намацуючи рукою стіну. Ні кроків Венса, ні його криків чути вже не було. Тес полегшено зітхнула. Клас! І куди тепер? Та через півхвилини, яка здалася їй вічністю, ззаду знову почувся звук. Цього разу це були не пацюки, не ще один переслідувач у людській подобі. Вона почула віддалений гуркіт потяга.
От фігня! Я у підземці!
Потяг зі скрипом і скреготом підходив все ближче й ближче, і на стінах з'явилося поки що слабке мерехтіння світла його фар. Ось стало видно рейки. Тес кинулася бігти, намагаючись не зводити очей із силового кабелю і тримаючись від нього подалі. Потяг швидко наближався, його ритмічний гуркіт лупою котився по тунелю. Він уже майже наздогнав її, але тут, чітко освітлена його фарами, Тес помітила невеличке заглиблення в стіні й щодуху кинулася туди. Вона щосили втиснулася у заглиблення, і потяг загуркотів повз неї лише у кількох сантиметрах від її тремтячого від страху тіла. Серце вистрибувало з грудей; інстинктивно закривши обличчя руками, наче намагаючись захиститися, із заплющеними очима, через повіки яких все одно пробивалося пульсуюче, як у стробоскопі, світло, чекала вона, доки не проїде потяг. Хвиля гарячого, із домішкою кіптяви повітря, налетіла на неї, вкривши кожен дюйм її тіла, проникши до рота і ніздрів. Ще сильніше притислася Тес до стіни. Шум потяга оглушував, подавляючи усі інші відчуття. Вона не розплющувала очей аж поки мерехтіння світла не припинилося, змінившись несамовитим вереском гальм, які, висікаючи снопи іскор, вгризлися в рейки. Хоч серце Тес шалено калаталося й досі, важким гупанням відбиваючись у скронях та вухах, та все ж вона відчула величезне полегшення.
Станція! Десь поруч має бути станція.
Мобілізувавши останні резерви енергії, Тес героїчно про-спотикалася декілька останніх метрів. Потяг тим часом поїхав, і вона, вийшовши на яскраве світло, зморено видряпалася на платформу. Останні пасажири вже полишали станцію, піднімаючись сходами, і якщо хтось і побачив Тес, то ніяк на це не відреагував.
На якусь мить Тес так і заклякла навкарачки на краю платформи, а серце продовжувало калатати від втоми і пережитого страху. Потім, мокра і смердюча, тремтячи від холоду і втоми, вона поволі зіп'ялася на ноги.
Зморено, ледь переставляючи ноги, що стали наче гумові, пошкандибала вона за рештою пасажирів угору — до цивілізації.
38
Загорнувшись у ковдру і обхопивши обома руками чималеньку чашку з кавою, Тес сиділа в автомобілі Рейлі напроти станції підземки на Сто третій вулиці і дрижала від холоду, який, схоже, назавжди поселився у її мокрому одязі. Ноги в неї задубли, та й тулуб теж — вона змерзла як цуцик.
Рейлі запропонував відвезти її просто додому або ж до лікарні, але Тес наполягала, що з нею все гаразд, і додому їй поки що не треба. Спочатку їй хотілося викласти йому все, про що вона дізналася.
Спостерігаючи, як групи поліцейських входили у станцію метро, Тес розповіла Рейлі про свою сутичку з Венсом, про те, як Клайв запропонував їй звернутися до професора за консультацією, як вона вперше зустрілася з Венсом багато років тому, як вона випробувала свій шанс на цвинтарі, сподіваючись, що професор якось допоможе їй прояснити те, що трапилося в музеї. Вона також стисло виклала йому те, що розповів їй Венс про смерть своєї дружини під час пологів, те, що він вважав винним у цьому їхнього парафіяльного священика, а також те, що він намірявся «все поставити на свої місця». Остання фраза викликала чималу зацікавленість Рейлі. Тес розповіла йому також історію про старого тамплієра в Альбі та монаха, що враз посивів; розказала, як Венс вистрелив у неї шокером, як вона опинилася у підвалі, як там з'явилися якісь чужинці, як вона чула стрілянину, і, нарешті — як вона примудрилася втекти.
Розповідаючи про все це, Тес уявляла, як пошукові групи розпорошувалися закапелками тунелів, шукаючи Венса у цьому підземному кошмарі, хоча готова була дати долар за сто, що професор давно уже зник. Згадка про тунелі змусила її здригнутися. Не хотілося б їй знову туди потрапити — як би її про це не просили! Ніколи в житті не було їй так страшно! Принаймні, після нальоту на Музей Метрополітен тиждень тому. То одна халепа, то інша — просто якийсь жах!
Коли Тес закінчила свою розповідь, Рейлі мовчки похитав головою.
— Що таке? — спитала вона.
Він просто дивився на неї і мовчав.
— Чому ти на мене так дивишся? — наполягала Тес.
— Тому що у тебе стріха не на місці — ось чому.
— Як це — не на місці?
— Не придурюйся, Тес! Ти не маєш права бігати туди-сюди, шукаючи зачіпки і намагаючись самостійно розкрити цю справу. Чорт забирай, це не твій клопіт, і край. Це — моя справа, моя робота.
Тес зобразила гримасу.