Ага, значить, і Кім вдома. От виродок чортів... Свою дочку втратив, а тепер погрожує моїй.
— Я приїду сама, не переймайся, — впевненим голосом сказала Тес.
— Тільки не затримуйся.
Вона почула, як клацнув телефон у неї вдома, але інстинктивно продовжувала тримати мобільник біля вуха, знову прокручуючи в голові їхню розмову і намагаючись хоч якось примиритися з тим, що відбувалося.
Їй належало прийняти вкрай важливе рішення. Сповіщати про це Рейлі, чи ні? Відповідь на це запитання вона знала вже заздалегідь. Звичайно ж сповіщати. Усі ж бо знають із телепередач, що чого б там не варнякав викрадач, неодмінно треба кликати копів. Всі й завжди у таких випадках кличуть копів. Але то — по телевізору, а це відбувається у реальному житті. А в цьому реальному житті йдеться про життя членів її родини, що потрапили до рук схибленого виродка. І хоч як би їй не хотілося розповісти про це Рейлі, Тес не хотіла ризикувати і створювати щось на зразок вже звичної ситуації із взяттям заручників. Цього не можна допустити — зважуючи на психічний стан Венса.
Хапаючись — як потопаючий — за соломинку, вона спробувала переконати себе, що професор не заподіє матері та дочці нічого поганого. Їй же самій він нічого поганого не зробив? Навіть за шокер вибачався. Але тепер ситуація була принципово іншою: вона розлютила його, викравши документи, які відігравали ключову роль у справі його життя. Документи — як правильно зазначив Рейлі, — через які загинули люди.
Вона не мала права ризикувати: над її родиною нависла загроза.
Тес крадькома ще раз поглянула на фотографа. Той щойно впорався зі своїм завданням. Все ще тримаючи мобільник біля вуха, вона наблизилася до нього.
— Так! — сказала Тес нарочито гучно в телефон, хоча зв'язку уже не було, — він саме закінчив їх фотографувати. — Вена кивнула фотографу, вимучивши на обличчі подобу посмішки. — Так, я їх відразу ж поверну, — продовжила вона. — А тим часом ти починай встановлювати обладнання.
Вимкнувши телефон, Тес звернулася до фотографа.
— Ви впевнені, що знімки вийдуть добре?
Її запитання здивувало його.
— Звичайно ж. Мені за це платять. — Він подав їй папери і відступив убік.
Тес сказала, згорнувши аркуші:
— Я маю негайно відвезти їх до лабораторії. — «До чого тут лабораторія?» — подумала вона, сподіваючись, що цей її аргумент прозвучав хоч трохи, але переконливо. Потім поглянула на фотокамеру і додала: — Рейлі хоче, щоб ці знімки зробили для нього дуже швидко. Ви постараєтеся?
— Та без проблем — це ж цифрові знімки, — відповів фотограф з непорушним виразом на обличчі.
Тес скорчила міну, усвідомивши прокол, якого вона припустилася, і якомога впевненішою ходою вирушила до автомобіля Рейлі, ледь стримуючи себе, щоб не побігти. Дійшовши до дверцят з боку водія, вона зазирнула усередину, і побачила, що ключ знаходиться там, де його залишив Рейлі. Тес сіла в машину, увімкнула запалювання, а потім швидко озирнулася довкола — чи не з'явився тим часом десь поруч Рейлі. Та ні його самого, ні його напарника не було видно.
Обережно маневруючи, Тес вибралася з-поміж двох припаркованих поруч машин і мало-помалу рушила вперед, дюйм за дюймом просуваючись повз седани та патрульні машини, боязко посміхнувшись двом поліцейським, які енергійними жестами розчистили їй дорогу; вона сподівалася, що внутрішній страх, який охопив її, не прорветься, чого доброго, назовні.
Виїхавши з тисняви, Тес кинула погляд у дзеркало заднього виду і дала газу; мить — і вона вже мчала вулицею, прямуючи до Вестчестеру.
40
Повертаючи на під'їзну алею біля свого будинку, Тес нечітко розрахувала радіус повороту і сильно зачепила колесом бордюр; верескнули гальма, і машина зупинилася.
Сидячи у машині й не тямлячи себе від страху, вона поглянула на свої руки — вони тремтіли, а дихання було швидким і уривчастим. Тес відчайдушно намагалася узяти себе в руки. У такій справі найголовніше — це спокій. «Нумо, Тес! Зберися з думками і заспокойся». От якби їй вдалося приборкати свої емоції! Тоді — можливо — і вона, і Венс, отримали б те, чого кожний з них прагнув.
Тес вийшла із авто і раптом пожалкувала, що не розповіла Рейлі про те, що трапилося. Вона б так само приїхала сюди, а він тим часом влаштував би... Влаштував би що? Засідку? Ну прибула б група захоплення — люди з гвинтівками та гучномовцями оточили б її будинок і почали б горлати у мегафон щось на кшталт: «Виходь, підлий негіднику, з піднятими руками»? Потім потяглися б нескінчені години переговорів про звільнення заручників, а потім що — неминучий штурм? А штурм — це справа дуже ризикована, хоч як ретельно її не плануй. Давши волю своїй уяві, Тес все ж намагалася зосередитися на навколишніх реаліях. Та ні, мабуть, вона зробила таки правильний вибір.
У будь-якому разі, щось змінювати було вже запізно — вона вже приїхала додому.
Наблизившись до дверей, Тес раптом завагалася, уявивши, як все було: Венс натиснув на дзвоник, вийшла Ейлін, і він з нею поговорив. Кілька слів про Олівера Чайкіна, про Тес — і її матір абсолютно обеззброєна, а може — і зачарована.
Яка, все ж таки досада, що вона не попередила Рейлі!
Встромивши ключ у замок, Тес відімкнула двері, увійшла до вітальні, і перед її поглядом постала сюрреалістична картина: Венс сидів із її матір'ю на дивані, сьорбав чай і розводив з нею приємні теревені. З кімнати Кім долинала музика. Її дочка була нагорі.
Ейлін аж рота роззявила, побачивши, у якому жалюгідному і скуйовдженому стані була її дочка. Вона скочила на ноги.
— Господи, що з тобою, Тес?
— З тобою все гаразд? — встаючи, промовив Венс голосом, у якому бриніли непідробні тривога і занепокоєння.
«Ти диви, як він уміє себе контролювати!» — Тес витріщилася на Венса, ледь стримуючи лють, яка зараз притупила усі інші почуття.
— Все гаразд. — Вона навіть примудрилася зобразити посмішку. — На вулиці, поруч із офісом, прорвало каналізацію, у калюжу влетіла вантажівка і оббризкала мене з голови до ніг, і... втім, вам це нецікаво.
Ейлін взяла дочку за руку.
— Люба, тобі треба перевдягтися, а то ти застудишся. — Потім поглянула на Венса. — Ви нас трохи зачекаєте, добре, Віллє?
Тес знову поглянула на Венса широко розкритими очима. А той стояв собі, ніби нічого не сталося, випромінюючи симпатію і турботу.
— Боюсь, мені вже час іти. — Він пронизливо довго поглянув у очі Тес. — Якщо хочеш — дай мені ті папери, і я відразу ж піду. До того ж, вам тільки гостя й не вистачало у такий неприємний момент.
Тес мовчки стояла, спопеляючи Венса поглядом. Запанувала оглушлива тиша. Ейлін подивилася на професора, потім на Тес, яка збагнула, що мати почала відчувати щось недобре. Тому вона швидко перервала мовчанку й удавано-доброзичливо посміхнулася Венсу.
— Ну звичайно ж. Вони тут, зі мною. — Вона засунула руку в сумку, дістала звідти рукописи і подала йому. Професор простягнув руку, і кілька секунд вони стояли, тримаючись за сувій з протилежних боків.
— Дякую. Я почну працювати з ними відразу ж, як тільки зможу.
Тес видавила із себе іще одну посмішку.
— Це буде класно.
Венс повернувся до Ейлін і взяв її руку у свої.
— Мені було дуже приємно.
Ейлін знітилася і зашарілася, радісно сяючи після такого компліменту. Тес відчула величезне полегшення від того, що її матір не дізналася, ким насправді був Венс. Принаймні, поки що. Вона обернулася до Венса і глянула йому в очі, намагаючись прочитати його думки. Той теж поглянув на неї, намагаючись зробити те ж саме.
— Ну, мені треба йти. — Він кивнув Тес. — Ще раз дякую.
— Нема за що.
Уже в дверях він обернувся і сказав, звертаючись до Тес:
— Невдовзі побачимось.
І з цими словами пішов геть.
Тес відійшла від матері й, стоячи у дверях, спостерігала, як Венс сів у машину і поїхав. Мати приєдналася до неї.