— Чого тобі треба? — непривітно спитала вона.
— Я знаю, що тієї ночі ти була в Музеї мистецтв, і хотів би пересвідчитися, що з тобою нічого не сталося...
Починається... Від Дуга двома-трьома словами не відкараскаєшся. Тес вирішила перервати розмову на самому її початку.
— Мені не дозволили про це розповідати, ясно? — збрехала вона. — ФБР особливо наполягало на тому, щоб я не розмовляла із представниками преси.
— Правда? Це — колосально! — «Колосально? А що тут колосального?» — Таке сказали тільки тобі й більше нікому, — з ентузіазмом продовжував він. — А чому, га? Ти знаєш щось таке, чого не знають вони?
Ну от — її брехня повернулася бумерангом.
— Давай не будемо про це, Дуже.
— Та годі тобі, припини! — У голосі її екс-чоловіка з'явилися огидні улесливі нотки. — Це ж я, твій любий Дуг, пам'ятаєш?
Ще б пак! Таке не забувається!
— Кажу тобі — ні! — повторила Тес.
— Люба, дай мені шанс!
— Я вимикаю телефон.
— Та годі тобі, сонечко...
Тес натиснула на кнопку і кинула телефон у сумочку із силою набагато більшою, ніж потрібно, потім тяжко зітхнула і втупилася перед собою.
Через кілька хвилин вона, нарешті, трохи розслабилася і, не дивлячись на Рейлі, мовила:
— Вибач. Мій колишній чоловік.
— Я здогадався. Це той пихатий невеличкий на зріст тип, що я підібрав у Квантіко?
Тес фиркнула.
— Я бачу, ніщо не проходить повз твою увагу!
Він поглянув на неї.
— Зазвичай так воно і буває. Але це не стосується теперішнього випадку з тамплієрами, коли одна надзвичайно набридлива жінка-археолог увесь час випереджає нас, непрофесіоналів, на декілька кроків.
Тес посміхнулася.
— Ти явно перебільшуєш мої скромні заслуги.
Рейлі поглянув на неї знову, і знову їхні погляди зустрілися, але цього разу — на довший час.
Він явно був задоволений тим, що Тес пристала на його пропозицію підвезти її додому.
Коли вони нарешті дісталися до її вулиці, вже горіли ліхтарі, і одного вигляду будинку, де вона мешкала, було для Тес достатньо, щоб усі неприємні спогади і страхи останніх двох днів знову взяли її в полон.
«Тут був Венс, — здригнулася вона. — Він був у моєму будинку».
Вони проїхали повз поліцейський патрульний автомобіль, припаркований неподалік від її оселі. Рейлі помахав рукою копу, що сидів усередині, і той помахав у відповідь, упізнавши Тес за її візуальною характеристикою, яку він отримав на інструктажі. Коли вони під'їхали до помешкання, Рейлі звернув на під'їзну алею і заглушив двигун. Тес поглянула на будинок і відчула неясну тривогу. Не встигла вона подумати — запрошувати його ненадовго до себе чи ні, як слова самі злетіли з її вуст.
— Може зайдеш в гості?
Рейлі на мить завагався, а потім сказав:
— Звичайно. — У його голосі не було і натяку на якусь фривольність. — Не завадило б оглянути твою домівку.
Біля дверей він простягнув руку, взяв ключ і першим увійшов до помешкання.
Всередині було незвично тихо, і Тес пройшла слідком за Рейлі до вітальні, мимоволі вмикаючи скрізь світло, а потім — телевізор, відразу стишивши при цьому його гучність. Телевізор було настроєно на улюблений канал Кім. Тес не стала перемикати його.
Рейлі з легким подивом поглянув на неї.
— Я зазвичай роблю так, коли сама вдома, — пояснила вона. — Це створює ілюзію товариства.
— Усе буде гаразд, — сказав Рейлі заспокійливо. — Я перевірю кімнати, — продовжив він, а потім, повагавшись, додав: — Можна?
«Його вагання пояснювалося тим, що доведеться увійти до моєї спальні», — подумала Тес. Вона відчула вдячність за його турботу і задоволення через його делікатність.
— Так, звичайно.
Рейлі кивнув, а коли він вийшов із кімнати, Тес зморено впала на диван, підтягнула до себе телефон і набрала номер своєї тітоньки у Прескоті, що у штаті Арізона. Після трьох гудків слухавку підняла Гейзел. Вона щойно приїхала додому, забравши Кім та Ейлін з аеропорту у Фініксі й звозивши їх пообідати. Гейзел сказала їй, що і донька, і мати почуваються прекрасно. Тес трохи поговорила з матір'ю, а Гейзел пішла погукати Кім, яка була у стайні й роздивлялася там коней. Голос Ейлін звучав уже не так стурбовано, як раніше. Тес здогадалася, що, напевне, така зміна сталася завдяки поєднанню двох чинників: заспокійливого впливу її привітної та невимушеної сестри та тієї відстані, що їй довелося здолати між Нью-Йорком та Фініксом. Коли до телефону підійшла Кім, то вона вся була у захваті від перспективи покататися верхи наступного ранку і, схоже, зовсім не сумувала за своєю матусею.
Щойно Тес побажала їм доброї ночі, як до кімнати увійшов Рейлі.
Він здавався так само змореним, як і почувалася вона.
— Все гаразд — як я і передбачав. Гадаю, тобі більше нема через що непокоїтися.
— Сподіваюся, так воно і є. Однаково спасибі, що подивився.
— Нема за що. — Рейлі окинув кімнату прощальним поглядом, кивнув і — на якусь майже невловиму мить — завагався. Його вагання не пройшло повз уваги Тес і вона не проминула ним скористатися.
— Впевнена, що обом нам не завадить трохи випити, — сказала вона, підводячись, і повела його у кухню. — Що будеш — пиво чи, може, келих вина?
— Ні, дякую — посміхнувся він. — Якось іншим разом.
— О, я забула, ти ж при виконанні службових обов'язків, чи не так? Тоді, може, кави?
— Та ні, справа не в службових обов'язках. Просто... — було видно, що йому не хочеться про це розводитися.
— Тоді в чому ж справа?
Трохи помовчавши, Рейлі відповів:
— Справа в тому, що зараз — Великий піст.
— Великий піст? Дійсно?
— Так.
— Сподіваюся, ти не користаєшся ним як найкращим приводом для схуднення? — Він трохи промовчав і лише скрушно похитав головою. — Сорок днів без випивки! Фантастика! — Раптом обличчя Тес вкрилося сором'язливим рум'янцем. — Вибач, я щось не те сказала. Я не хочу, щоб у тебе склалося враження, що мені слід лікуватися від алкоголізму.
— Надто пізно. Інформація вже занесена на жорсткий диск.
— Що ж, прекрасно. — Вона підійшла до холодильника і налила собі келих білого вина. — Дивно, але я і гадки не мала, що хтось іще дотримується постів. Особливо у нашому місті.
— А на мою думку саме в такому місті й слід жити... духовним життям.
— Ти, напевне, жартуєш. Духовним життям — у Нью-Йорку!?
— Так. У цьому сенсі Нью-Йорк є підхожим місцем. Лишень задумайся: тут сила-силенна нагальних морально-етичних проблем. Різниця між істинним і хибним, добром і злом — все це досить чітко простежується у нашому місті. Людина постає перед вибором.
Тес не могла повністю вмістити у свою свідомість те, у чому їй зізнався Рейлі.
— А ти дуже релігійний? Можеш, звичайно ж, не відповідати якщо не хочеш.
— Та ні, все нормально.
Вона посміхнулася.
— Тільки не кажи, що ти ладен піти кудись на край світу тільки тому, що там хтось бачив у небесах образ Діви Марії!
— Ні, принаймні, не зараз. А ти, наскільки я розумію, є особою не надто релігійною?
— Як тобі сказати... треба пред'явити мені щось досить переконливе, щоб я пішла на край світу в пошуках чуда.
— Досить переконливе... Значить тобі потрібне знамення. Неспростовне, науково обґрунтоване чудо?
— Щось в такому дусі.
Рейлі нічого не сказав. Він просто посміхнувся.
— Ну то що?
— Бачиш, заковичка з чудесами полягає в тому, що... коли ти маєш віру, то чудеса не потрібні, а коли ти сумніваєшся, то всіх чудес на світі тобі буде замало.
— Ой, та мені багато не треба, аби тільки було переконливо.
— А може, ці чудеса існують довкола тебе? Може, ти їх просто не помічаєш?
Тут вона зовсім розгубилася.
— Хвилиночку, стривай. Ти, кадровий працівник ФБР — розповідаєш мені про чудеса і сам у них віриш?