Рейлі знизав плечима, помовчав, і відповів:
— Уяви, що ти йдеш вулицею і в якийсь момент вирішуєш перейти на її протилежний бік. І тут, ні з того ні з сього, вже поставивши одну ногу на проїжджу частину, ти раптом різко зупиняєшся. І саме у цей момент, в ту саму мить, повз тебе зі свистом проноситься автобус або вантажівка — в якихось дюймах від твого обличчя, саме у тому місці, де ти була б, коли б не зупинилася. Щось змусило тебе зупинитися, але ти не знаєш — чому. Щось врятувало тобі життя. І знаєш що? Ти, напевне, сказала б: «Це чудо, що я і досі жива». Так от: для мене подібний випадок саме і означав би те, що означав — сталося чудо.
— Для тебе це — чудо. Для мене — випадковість.
— Легко вірити в Бога, коли ти бачиш чудо перед собою. Справжнє випробування віри починається тоді, коли немає ніяких знамень.
Тес і досі почувалася спантеличеною, бо ніяк не чекала зіштовхнутися з цією гранню натури Рейлі. Вона не знала, що сказати, хоча явно не була палким прихильником подібних умонастроїв.
— Ти це серйозно?
— Абсолютно.
Тес вивчала його поглядом, розмірковуючи над почутим.
— Ну гаразд. Ось скажи: як може віра — я маю на увазі таку щиру віру як твоя — як може вона сполучатися з професією слідчого?
— Що ти хочеш сказати?
Тес здогадалася, що він уже встиг второпати, що саме хотіла вона сказати, бо, скоріш за все, такі питання ставили йому і раніше.
— Слідчий не може приймати будь-що на віру. Ти нічого не можеш вважати таким, що не потребує доказів. Ти працюєш із фактами, зі свідченнями. Позбуваючись сумнівів, які мають під собою реальні підстави.
— Так. — Схоже було, що це запитання аж ніяк не вивело його з рівноваги.
— Тож як ти узгоджуєш свій фах зі своєю вірою?
— Я вірю в Бога, а не в людей.
— Та годі тобі. Не можна ж так просто пояснювати такі складні речі.
— Уяви собі, можна, — відповів Рейлі навдивовижу спокійно і впевнено.
Тес недовірливо похитала головою, і на її обличчі з'явилася трохи розгублена посмішка.
— Знаєш, я лестила собі, гадаючи, що здатна добре розбиратися в людях, але стосовно тебе я страшенно помилилася. Мені й на думку не могло спасти, що ти є... людиною віруючою. Тебе що — таким виховали?
— Та ні, я б не сказав, що мої батьки були дуже релігійними людьми. Це якось трапилося згодом.
Вона чекала, що Рейлі стане вдаватися в подробиці, але він не став. Раптом їй стало трохи соромно.
— Слухай, ти мені вибач, будь ласка, мабуть, все це є для тебе справою дуже особистою, а я тут бомбардую тебе усіма цими безтактними запитаннями...
— Та ні, все нормально — правда. Розумієш... коли помер мій батько, я був ще зовсім молодим, мені було дуже сутужно; одним з тих, хто опинився поруч і допоміг мені пережити таку втрату, був священик нашої парафії. Саме тоді, мабуть, все це і почалося. Ось так просто.
Щоб там Рейлі не говорив, Тес відчула, що він не прагне вдаватися в подробиці, і тому поставилася до його небажання з розумінням.
— Все ясно, — сказала вона.
— А ти? Наскільки я здогадуюсь, тебе виховували не в надто релігійному дусі.
— Це дійсно так. Знаєш, атмосфера у моєму домі завжди була академічною, археологічною та науковою, і в результаті цього мені було важко якось пов'язати те, що я бачила довкола себе, з ідеєю Бога. А коли я дізналася, що й Ейнштейн був атеїстом, то подумала: «Якщо вже навіть найкмітливіший у світі чоловік з цим не погоджувався, то...»
— Ну то й що? — суворо відказав Рейлі. — У мене теж багато друзів-атеїстів.
Тес кинула на нього швидкий погляд, і, пересвідчившись, що він жартує, мовила:
— Приємно чути, сподіваюся, що це дійсно так. — Сама ж вона вважала себе більше агностиком, аніж атеїстом. — Більшість людей вважають агностичні погляди морально ущербними, щоб не сказати більше...
Вони повернулися до вітальні, і тут в око Рейлі впав телевізор. Там саме показували «Смолвіль» — серіал про витівки Супермена, коли ще той був підлітком. Задумливо дивлячись кудись повз екран, Рейлі несподівано змінив тему і сказав:
— Я хочу в тебе про декого спитати. Про Венса.
— Не заперечую. А що саме?
— Розумієш, увесь час ти тільки те й робила, що розповідала про те, що з ним трапилося — на кладовищі, у підвалі, ну і все таке інше... Я не можу збагнути твого ставлення до нього.
Обличчя Тес спохмурніло.
— Коли я багато років тому з ним познайомилася, він був дійсно приємним, люб'язним чолов'ягою, нормальним, якщо вже на те пішло. І раптом — оцей трагічний випадок з його жінкою і з іще ненародженою дитиною... Це просто якийсь жах.
На обличчі Рейлі відбилося занепокоєння.
— Ти співчуваєш йому.
І Тес пригадала, що у неї й раніше з'являлося почуття незбагненої симпатії до Венса.
— У якомусь сенсі... так, співчуваю.
— Навіть після нальоту, обезголовлення, стрілянини... після того, як він погрожував Кім та твоїй матері?
Тес відчула сильний дискомфорт, наче її виставили голою на всезагальний огляд. Було таке враження, що Рейлі, читаючи її думки, вказував на її ж власні бентежливі й суперечливі емоції, у яких вона сама іще не могла до кінця розібратися.
— Знаю, це звучить дико, але, як це не дивно, на якомусь підсвідомому рівні я дійсно і досі йому співчуваю. З його розмови видно, що різка зміна настроїв призводить у нього до різкої зміни поведінки. Його потрібно лікувати, а не полювати на нього. Він потребує допомоги.
— Спочатку нам, все ж таки, треба його спіймати. Послухай, Тес, що б там цей тип не пережив, він є небезпечним.
Тес пригадала спокійний, навіть миролюбний вираз Венсового обличчя, коли він сидів отут, базікаючи з її матір'ю, і відчула, як щось у самому її сприйнятті професора почало поволі мінятися.
— Це неймовірно, але... мені здається, що то були просто погрози і не більше того.
— А ось стосовно цього довірся, будь ласка, мені. Є речі, про які ти просто не знаєш.
Тес різко скинула голову і глузливо-запитально поглянула на Рейлі. У глибині душі вона гадала, що знає все або майже все.
— Про які ж саме речі я не знаю?
— Про нових загиблих. Цей тип небезпечний — крапка. Тобі все ясно?
Його категоричний тон залишав мало місця для сумнівів, і вона знітилася.
— Що ти маєш на увазі — «нові загиблі»? Хто іще загинув?
Він не відповів і на якусь мить замовк. І не тому, що не хотів.
Щось відволікло його. Він заціпенів на місці, дивлячись наче крізь неї. Раптом Тес збагнула, що він вже не звертає на неї ніякої уваги. Вона простежила за його поглядом — Рейлі, як заворожений, витріщився у телевізор. На екрані підліток Кларк Кент саме зібрався викрутитися з чергової халепи.
Тес іронічно посміхнулася.
— Ти цієї серії не бачив, чи що?
Але агент ФБР вже прямував до дверей.
— Мені треба іти.
— Іти? Куди?
— Мені просто треба йти, і все. — За мить він зник, грюкнувши дверима, а вона так і лишилася стояти, отетеріло втупившись від несподіванки в екран, де супермен-підліток граючись проникав крізь товстелезні стіни і легко, одним стрибком, перескакував через височенні будівлі. Та навіть цей вундеркінд не зміг би пояснити, куди і чому так швидко пішов Рейлі.
45
Коли Рейлі у своєму «понтіаку» прямував на південь автострадою Венвік, вечірній рух літаків у районі аеропорту, до якого залишалося їхати милю, і досі був інтенсивним. Здавалося, що потік широкофюзеляжних літаків, які заходили на посадку, оглушливо ревучи та поблискуючи вогниками, ніколи не припиниться.
Джордано, затиснувши помпову рушницю колінами, протер очі й озирнувся довкола; з відкритого вікна авто в обличчя йому війнуло весняною свіжістю.
— Так що там має бути написано?
Рейлі вже почав уважно вивчати нагромадження шляхових знаків, через яке їм доводилося продиратися. Нарешті погляд його зупинився на знакові, який він видивлявся. Він вказав на нього рукою.