— Нам сюди.
Його напарник теж побачив цей дороговказ. Зелена табличка праворуч від них показувала шлях до складського приміщення № 7 в аеропорту. А під основним знаком, серед безлічі позначок інших авіаліній, був напис, який становив для Рейлі особливий інтерес.
«Вантажна служба компанії „Аліталія“».
Невдовзі після терористичних нападів одинадцятого вересня 2001 року конгрес США прийняв закон про безпеку авіаційно-транспортних перевезень. Згідно з цим законом, відповідальність за огляд пасажирів та вантажу в аеропортах покладалася на новостворену службу — Управління безпеки перевезень. Усі люди і всі вантажі, що транспортувалося повітрям до Сполучених Штатів, мусили тепер проходити набагато суворішу перевірку. По всій країні було встановлено комп'ютерні томографічні пристрої, здатні виявляти вибухівку в пасажирів і перевіряти їхній багаж. Пасажири навіть проходили короткочасний рентген-огляд, але пізніше цю процедуру скасували через гучний скандал, спричинений не стільки через шкідливе опромінення, скільки внаслідок того простого факту, що ніщо — навіть найінтимніше — не могло пройти непоміченим повз чіпкі сканери пристроїв «Рапіскан»: вони виявляли абсолютно все. Зоною особливої уваги УБП був іноземний вантаж. Для внутрішньої безпеки він становив ще більшу загрозу, хоча на нього зверталося менше галасливої уваги. Щодня з усього світу до США линули потоки контейнерів, піддонів і ящиків. І тому в нову епоху посилених заходів безпеки директиви щодо сканувальних пристроїв не обмежувалися лише багажем пасажирів. Вони стосувалися також партій вантажу, що ввозився до країни повітрям, морем чи суходолом, і приписували монтаж рентгенівських систем для огляду великогабаритних вантажів у практично всіх портах прибуття.
Рейлі, сидячи в операторській вантажного терміналу «Аліталії» в аеропорту ім. Дж. Ф. Кеннеді, відчував особливу вдячність Конгресу США за прийняття закону про безпеку авіаційно-транспортних перевезень.
Технік-інформатор вправно виводив зображення на свій монітор.
— Влаштовуйтеся зручніше, хлопці. Це досить велика партія.
Рейлі вмостився в потерте крісло.
— Ящик, яким ми цікавимося, сильно відрізняється від інших. Робіть побіжний огляд, а коли ми його помітимо, скажемо вам.
— Вам видніше. — Працівник компанії кивнув і почав прокручувати на екрані свій банк даних.
Зображення на екрані змінювали одне одне: бокові та верхні рентгенівські знімки великих та малих ящиків.
У цих ящиках чітко виднілися контурні зображення предметів, що керівники Ватикану вирішили послати на виставку в Музеї мистецтв. Рейлі, і досі злий на себе за те, що не подумав про таку можливість раніше, всю свою увагу сконцентрував на моніторі, Джордано теж. Перед ним миготіли сіро-голубі примари оздоблених рам, розп'ять та статуеток, і серце його пришвидшено билося. Роздільна здатність була навдивовижу гарною, набагато кращою, ніж він очікував: було видно навіть невеличкі деталі: інкрустовані діаманти і ліпні оздоблення.
І раптом з цього запаморочливого потоку з'явився він.
— Стривайте, — схвильовано мовив Рейлі.
Там, на моніторі, з усією чіткістю високої роздільності, наче витягнутий із свого корпуса, виднівся шифрувальний пристрій в усій красі своєї внутрішньої будови.
46
Тес зайшла до конференц-залу і відразу ж заклякла як вкопана.
Вона зраділа, коли через три дні гнітючої мовчанки озвався Рейлі. Три дні, протягом яких вона старанно уникала настійливих телефонних дзвінків матері, яка не переставала запрошувати її теж приїхати до Арізони. А ще вона місця собі не знаходила, бо почала розуміти, що розслідування стало частиною її життя, і що — безвідносно до порад Рейлі — вона вже не могла так просто взяти і «з'їхати» з цього.
А тепер, побачивши, що стояло на столі у залі, Тес остаточно усвідомила, що назад вороття немає і що думку про відхід від участі у розслідуванні доведеться поховати назавжди.
На столі, вмонтована у товстий прозорий пластик, стояла точна копія багатошестеренчастого роторного шифратора.
Тес тільки й спромоглася вичавити із себе:
— А як же?..
Сяючи від захвату, вона втупилася на Рейлі. Мабуть, він навмисне все так спланував: подзвонив, попросив прийти на Федерал-плаза і не сказав нічого, окрім банального: «Поговорити треба».
Тут до неї дійшло, що у залі знаходяться й інші люди: Йенсон, Джордано, Ґейнс, кілька незнайомців і монсеньйор. Тес знову поглянула на Рейлі.
Він лише стримано посміхнувся.
— Я гадав, може, вам буде цікаво прочитати ось це. — Він кивнув на незнайомого їй чоловіка, котрий в цей момент саме роздавав усім присутнім зшиті степлером роздруки. — Знайомтесь — Тері Кендрікс. Це він змайстрував оцей пристрій.
— Ну, не сам, звичайно ж, а з колегами, — швидко додав Кендрікс і подарував Тес аж надто сліпучу посмішку. — Радий познайомитися.
Тес ніяк не могла відвести очей від пристрою. Потім уважно розглянула роздрук, який тримала в руках — і її сподівання підтвердилися. Вона поглянула на Кендрікса.
— Отже, він працює...
— Так, звичайно. Усе збіглося просто прекрасно. Латиною, звичайно ж. Принаймні, так сказали мені лінгвісти, що здійснили переклад.
Тес ніяк не могла вгамуватися і спрямувала благальний погляд на Рейлі.
— Але ж... як вам вдалося?
— На митниці все проходить крізь рентгенівські промені, — пояснив той. — Навіть якщо воно тимчасово запозичене у Святого престолу.
Тес довелося сісти, бо ноги не тримали її від хвилювання. Тримаючи поданий їй документ тремтячими руками, вона зосередила свою увагу на чітко надрукованому тексті.
Це був лист, датований травнем 1291 року.
— Саме того року впала Акра, — зойкнула Тес. — Останній оплот хрестоносців.
Вона знову зосередилася на листі й почала читати, відчуваючи захват від можливості безпосередньо поспілкуватися крізь століття з тими людьми, про подвиги яких склали легенди.
«З великою печаллю, — починався лист, — повідомляю, що Акра уже не перебуває під нашим захистом. Ми покинули місто, коли впала темрява, з важким серцем спостерігаючи за пожежею, що його охопила...»
47
Східне Середземномор'я. Травень, 1291 рік.
Усю ніч вони пливли вздовж узбережжя на північ, а на світанку галера повернула на захід і рушила до Кіпру, де на них чекав безпечний притулок.
Після спустошливого потрясіння, пережитого протягом останніх годин в Акрі, Мартін спустився в трюм, щоб хоч трохи відпочити, але хитавиця корабля не давала йому заснути, а образи вмираючого магістра та картини їхньої поспішної втечі міцно засіли в його голові. Коли з першим проблиском світанкових променів він знову з'явився на палубі, то був неприємно вражений побаченим. Яскраві стріли блискавок краяли темряву грозової хмари, яка передувала штормовому фронту, що швидко наближався. У посвисті вітру в такелажі вже чулися далекі розкоти грому. Позаду ж них, на сході, низка пурпурових хмар загрозливого вигляду заступала сонце, промені якого пробивалися догори, відчайдушно намагаючись освітити похмуре небо.
«Оце так, — подумав Мартін. — Два шторми: один попереду, а другий — наздоганяє». Коротка розмова із Гуго підтвердила: старий капітан ще ніколи не бачив нічого подібного.
Вони потрапили в оточення.
Швидкість вітру зросла, і несподівано він приніс пориви холодного колючого дощу. Вітрило несамовито тріпотіло на реї, моряки відчайдушно намагалися втримати його браси під контролем, а щогла глухо стогнала на знак протесту. Коні в трюмі іржали і били копитами об загорожу. Мартін спостерігав, як капітан квапливо вивчав карту і відмічав їхнє теперішнє місцезнаходження, а потім віддавав через наглядача накази галерним рабам пришвидшити веслування, після чого вигукував новий курс стерновому, у такий спосіб відчайдушно намагаючись відірватися від двох штормів і втекти від них.