Мартін підійшов до Еймара, який стояв на баці. Старший за віком рицар також спостерігав із занепокоєнням за штормами, що підходили все ближче й ближче.
— Наче сам Господь хоче, щоб море поглинуло нас, — сказав він Мартіну з глибоким занепокоєнням в очах.
Невдовзі навколо них вибухнув шторм небаченої сили. Небо потемнішало і стало непроглядно чорним, перетворивши день на ніч, а сильний вітер переріс у бурю. Розбурхана поверхня моря раптом набула форми масивних біловерхих хвиль, що стали несамовито лупити у правий бік корабля. Блискавки прорізали темряву в унісон із оглушливим тріском грому, а злива накрила судно такою щільною пеленою води, що фактично відрізала його від зовнішнього світу.
Гуго наказав марсовому обдивитися обрій — чи немає де землі поблизу. Мартін побачив, як моряк неохоче, долаючи спротив зливи, поліз на вершечок щогли до «воронячого гнізда». Велетенські хвилі гупали об корабель, деякі з них здіймалися високо над кормою і з гуркотом падали на палубу; «Храм Сокола» раз у раз заривався носом у спінену воду. Весла стали жити власним життям: одні колотило об корпус судна, інші — боляче вдаряли прикутих до них рабів, що відчайдушно намагалися дати їм раду; після того як деякі веслярі дістали травми, Гуго наказав втягнути весла всередину.
Впродовж, здавалося, безконечних годин безпомічний корабель крутило і кидало з хвилі на хвилю, і ось Мартін почув гучний тріскіт — то розламалися кормові люки, не витримавши шаленого натиску стихії, і темно-синя вода хлинула в трюми. Майже одночасно судно небезпечно накренилося, і згори долинув жахаючий звук; Мартін підвів очі й встиг побачити, як щогла переламалася навпіл і впала на палубу, задавивши трьох моряків і як з катапульти викинувши у бурхливе море безпорадного марсового, що сидів у «воронячому гнізді».
Без вітрила та весел, галера тепер повністю залежала від милості шторму й течій, і осатаніле море несамовито сіпало її туди-сюди. Шторм не вщухав три дні й три ночі, і «Храм Сокола» корився його злій волі, все ж якось примудряючись не розвалитися і залишитися на плаву. А на четвертий день, коли вітер і не думав утихомирюватися, чийсь поодинокий голос вигукнув: «Земля! Земля!» Мартін придивився і побачив, що якийсь моряк вказував рукою кудись прямо перед собою, але не зміг побачити нічого, окрім пагорбів води. Нарешті він помітив суходіл: далекий, ледь помітний темний масив на обрії.
І тут сталося лихо.
Близькість землі лише підкреслювала його трагізм.
Корабель почав розпадатися на шматки. Гладенька обшивка збудованого у вигляді каравели судна зазнала немилосердного знущання і вже не витримувала шаленого натиску моря. Оглушливі стогони деревини перемежалися чимось схожим на вибухи — то розповзався корпус. Серед прикутих веслярів зчинилася паніка, а коні у трюмі несамовито іржали і ставали дибки.
— Подбайте про рабів! — загримотів Гуго. — Розімкніть їх, а то вони потонуть! — Морякам ціною неймовірних зусиль вдалося вивільнити веслярів, але недовгою була їхня свобода: у трюм з гуркотом увірвалися потоки води і поглинули нещасних.
Гуго вже не міг відтягувати невідворотне.
— Спустити баркас на воду! — заволав він. — Покинути корабель!
Мартін кинувся допомагати у підготовці їхнього єдиного засобу порятунку, і раптом побачив, як звідкілясь вигулькнув Еймар, несучи грубеньку шкіряну торбочку, і швидко подався у протилежному напрямку — до бака. Мартін несамовито заволав, гукаючи його, але саме цієї миті налетіла гігантська хвиля, швиргонула безпорадного Еймара через капітанський місток і вдарила об край столу для морських мап. Удар був настільки сильним, що Еймару пробило груди. Він скрикнув, але тут же підвівся, скрегочучи зубами від болю, і закрив рану рукою. Мартін хотів допомогти йому, але Еймар відмахнувся і продовжував стискати торбу, хоча її вага і розміри явно завдавали йому значного клопоту.
Їм ледь вдалося залізти на баркас, який вже був на одному рівні з палубою, і Мартін встиг кинути прощальний погляд на «Храм Сокола» перед тим, як розшматоване судно зникло у глибинах шаленіючого моря. Масивний дерев'яний брус, що закінчувався носовою фігурою, тріснув, наче суха гілка, не витримавши страхітливої моці шторму, а звук розколотої деревини заглушив несамовите завивання вітру й передсмертне іржання потопаючих коней. Поглянувши на вісьмох людей, котрі були у баркасі, Мартін побачив, що у їхніх очах відбився і його власний страх, коли вони перелякано спостерігали, як шматок за шматком корабель поглинають велетенські гори-хвилі.
І хвилі, і вітер гнали їхній баркас, крутячи і вертячи його як їм заманеться. Але невдовзі капітан посадив шістьох із дев'яти врятованих за весла, щоб хоч якось протистояти хвилям, пом'якшуючи їхні удари. Веслуючи, Мартін дивився поперед себе невидющими очима, бо був уже на межі виснаження від втоми і відчаю, їх вибили із Святої землі, а тут іще — втрата «Храму Сокола».
«Цікаво, скільки ми протримаємося, навіть якщо нам вдасться дістатися до берега», — подумав він. Куди б їх не винесло, все одно вони були на ворожій території і мали недостатньо зброї, щоб захиститися навіть від найжалюгіднішого супротивника.
Довго-довго баркас носило морем, перш ніж хвилі трохи вгамувалися, і вони нарешті побачили землю, яку раніше помітив моряк загиблого «Храму Сокола». Минув іще деякий час, і вони вже тягли баркас крізь смугу прибою до такого жаданого піщаного берега. Шторм і досі лютував, дощ колов їх своїми холодними краплями, але спасенні вже відчували землю під своїми ногами.
Вони прорубали мечами днище баркаса і зіпхнули його у море, яке ніяк не хотіло вгамовуватися, незважаючи на те, що епіцентр шторму вже рушив далі. Ніхто з тих, хто міг забрести на берег, не повинен був здогадатися про їхню присутність. Гуго розповів, що коли вибухнув шторм, то корабель йшов курсом на північ; капітан був певен, що буревій протягнув «Храм Сокола» повз острів Кіпр і поніс далі на північ. Покладаючись на досвід та інтуїцію бувалого моряка, Еймар прийняв рішення полишити відкритий берег, вирушити вглиб суходолу і, просуваючись на захід, спробувати знайти порт.
Невисокі пагорби дали їм хоч якийсь притулок, а ще важливіше — сховали від очей місцевих мешканців, якщо такі, звичайно ж, тут були. Про якусь небезпеку не йшлося, ні, бо вони нікого не бачили і не чули нічого, окрім завивання вітру. Навіть диких тварин ніде не було видно: їх, вочевидь, розлякала негода. Під час тривалого і виснажливого походу Мартін бачив, як погіршувався стан Еймара. Удар, якого він зазнав у грудну клітку, був дуже сильним, і поранення почало даватися взнаки. Намагаючись не показувати, якого болю завдавала йому ходьба, Еймар мужньо й наполегливо долав шлях, однією рукою прикриваючи рану, і другою стискаючи об'ємисту торбу.
Коли їм на очі потрапило перше поселення, у них на якусь мить виник страх, що їм доведеться оборонятися у нинішньому ослабленому стані. Врятовані були не тільки зморені й травмовані, вони не мали також достатньо зброї. Незабаром страх змінила надія знайти тут хоч якийсь харч. Але трохи згодом виявилося, що і страх, і надія були необгрунтованими. Селище було безлюдним, домівки — порожніми. У центрі бовваніли залишки церкви. Її стіни були неушкодженими, але дах являв собою скелет із обгорілих чорних брусків. Важко було сказати, коли було здійснено акт блюзнірства, але можна було твердити напевне, що не вчора, а декілька тижнів, а може й місяців чи навіть років тому.
Неподалік від церкви виднілася стара плакуча верба, що схилила над колодязем свої безлисті віти.
Обережно, намагаючись не завдати собі болю від ран, вцілілі полягали на землю, щоб хоч трохи відпочити. З усіх у найгіршому стані був Еймар. Коли Мартін пішов до колодязя, щоб принести йому води, то почув звук, схожий на мелодійне дзеленчання дзвіночків. Зморені й виснажені люди прожогом кинулися ховатися хто куди і раптом побачили, що вузенькою вуличкою до них наближається невелике стадо кіз. Невдовзі стадо наблизилося до колодязя, марно шукаючи поживи; деякі тварини почали смикати гілки плакучої верби і жувати їх. Потім з'явився пастух — згорблений і покалічений дід і при ньому маленький хлопчик.