Він невдоволено завовтузився у своєму кріслі, насуплено зиркаючи на бортпровідницю, яка пройшла повз нього по проходу, перевіряючи — чи всі пасажири застебнули паски безпеки. Шпиг терпіти не міг усі суворі обмеження, пов'язані з польотом, і почувався, як учень шостого класу. Палити заборонено, телефонувати заборонено, називати бортпровідницю «стюардесою» теж заборонено. Що далі? Письмовий дозвіл користуватися клозетом?
Він поглянув у ілюмінатор і поклав до рота ще дві подушечки жувальної гумки «Нікоретте».
Де Анґеліс саме під'їжджав до аеропорту Тетерборо у Нью-Джерсі, коли йому зателефонував Планкет. Цей маленький і тихий аеропорт якнайкраще підходив для його похапливо організованої подорожі; розташований за сім миль від Мангеттену, він був улюбленим місцем знаменитостей, керівників великих фірм та їхніх приватних літаків.
Монсеньйора, який вмостився на задньому сидінні «Лінкольн Town Car», майже неможливо було упізнати. Де Анґеліс полишив свій аскетичний прикид заради більш звичного йому елегантного чорного костюма від одного знаного модельєра; а стоячий комірець католицького священика, хоч і з неохотою, але все ж змінив на блакитну сорочку. Він з огидою позбувся Також немодних заяложених окулярів, що носив впродовж всього перебування на Мангеттені. На їхньому місті красувалися тепер його звичні окуляри без оправи. Потертий шкіряний аташе-кейс поступився місцем тоненькому чемоданчику, який лежав поруч із ним на задньому сидінні лімузина, що підвіз його аж до трапа літака.
Зійшовши на борт «Гольфстріма IV-SP», Де Анґеліс знову поглянув на годинник і зробив швидкий підрахунок. Монсеньйор знав, що знаходиться у чудовій фізичній формі. Скоріш за все, він приземлиться у Римі трохи раніше, ніж вони встигнуть сісти у Стамбулі. «Гольфстрім IV-SP» був не лише одним із нечисленних реактивних літаків приватного класу, здатних долетіти до Рима без дозаправлення; він мав також вищу швидкість, ніж масивний чотирьохмоторний аеробус А-340, яким летіли Тес і Рейлі. Тож він матиме невеликий запас часу, щоб зібрати все устаткування, необхідне для завершення своєї місії, і випередити їх — куди б вони не прямували.
Вмостившись у кріслі, Де Анґеліс знову замислився над дилемою щодо Тес Чайкіної. Насправді ФБР цікавило лише одне — спіймати Венса і ув'язнити його за озброєний напад на Музей мистецтв. Тес, навпаки, цікавило дещо інше. Він знав, що іще довго після того, як Венс опиниться за ґратами, вона шукатиме, перевертатиме каміння, нишпоритиме, намагаючись знайти скарб тамплієрів. Це було в її натурі.
Тепер він уже не сумнівався: у якийсь момент, після того, як Тес перестане бути корисною, йому, скоріш за все, доведеться вирішувати проблему її усунення. І цю проблему несподівано ускладнив Рейлі своїм неочікуваним рішенням супроводжувати її.
Де Анґеліс заплющив очі й відкинувся на м'яке підголів'я плюшевого обертального крісла. Він анітрохи не турбувався. Йому лише доведеться мати справу з невеличким ускладненням — і не більше.
53
Коли літак досяг крейсерської висоти, Тес почала розповідати Рейлі про свої знахідки.
— Ми шукали неіснуюче місто — от і все.
Вони встигли краєчком ока побачити обрис Мангеттену на золотаво-блакитному тлі вечірнього неба, коли сонце ледь встигло сховатися за обрій. Відсутність зруйнованих башт-близнюків стала ще помітнішою, а з висоти повний масштаб катастрофи, що сталася одинадцятого вересня 2001 року, усвідомлювався навіть сильніше. Потім червонохвостий літак зробив віраж, рвонув у височінь через тоненьке покривало хмар і легко вийшов у позахмарний простір на висоті близько дванадцяти тисяч метрів. Вони стрімголов мчали назустріч темряві, і ось-ось мала настати ніч.
— Еймар де Війєр був людиною розумною і знав, що отримувач його листа, магістр Парі Тампль, був людиною не менш розумною, — Тес аж підскакувала від нетерплячки — так їх хотілося поділитися своїм відкриттям. — Такого міста, як «Фонсаліс», не існує. І ніколи не існувало. Але латиною «salis» означає «плакуча верба», а «foils» — означає колодязь, але не джерело мудрості, а той, де беруть воду.
Ага, значить «колодязь біля плакучої верби».
Тес кивнула головою:
— Саме так. А потім я пригадала, що коли Еймар писав свого листа, вони знаходилися на ворожій території. Селище спустошили мусульмани, і тут я подумала: а чому це Еймар назвав селище латиною? Звідкіля він знав її? Було би більш природно, якби він дав йому арабську назву, використовувану завойовниками. Саме таку назву він мабуть і почув від старого пастуха. Але Еймар хотів приховати справжню назву на той випадок, коли лист потрапить до недругів, яким вдасться його розшифрувати.
Отже, це селище називалося «Колодязь біля плакучої верби»?
— Саме так. У ті часи заведено було називати поселення за його помітними географічними ознаками.
Рейлі з сумнівом поглянув на неї. Щось у її міркуваннях звучало для нього непереконливо.
— Щоб так вчинити, Еймар мав знати арабську.
— Скоріш за все, він нею володів, а якщо не він, то хтось із його друзів. Наприкінці епохи хрестових походів налічувалося досить багато рицарів, які народилися вже на Святій землі. Їх називали «пуленами». І тамплієри навіть почували якусь дивну прихильність до деяких мусульман. Я читала, що вони часто обмінювалися з ними науковими пізнаннями та містичними осяяннями і навіть інколи наймали для делікатних місій «хашашинів», тобто професійних вбивць-мусульман, які курили опій.
Рейлі недовірливо вигнув брови.
— Користувалися послугами найманих вбивць-професіоналів? А я гадав, що вони знищували їх.
Тес знизала плечима.
— Якщо провести двісті років на подвір'ї сусіда, то врешті-решт можна з ним і подружитися, еге ж?
Рейлі погодився.
— Гаразд, так як же звучить арабською назва селища?
— Беер ель Сіфсааф.
— Іти знайшла цю назву в...
— У подорожніх щоденниках Аль-Ідріссі, — Тес не змогла стримати самовдоволеної посмішки. — Це був відомий арабський мандрівник, один із найвидатніших картографів своєї епохи, який залишив після себе велику кількість дуже детальних подорожніх записів, зроблених у мандрах Африкою та мусульманським світом; багато цих нотаток дійшло до наших днів.
— Англійською?
— Та ні, французькою, але це не має великого значення. — Тес взяла свою поклажу і витягла з неї мапу і стос фотокопій цієї древньої книги. — В одному зі своїх щоденників Аль-Ідріссі згадує місто зі зруйнованою та розграбованою церквою. — Вона розкрила мапу, геть усіяну позначками та надписами. — Мандрівник відвідав це місто дорогою з Анталії до Ізміра — через Міру і по узбережжю. У цій прибережній зоні є багато історичних пам'яток — візантійських, лікійських... А його подорожній щоденник є дуже детальним. Все, що треба, — це уважно простежити за його маршрутом, і обов'язково знайдеться і місто, і церква.
Рейлі вп'явся поглядом у мапу.
— Ось тобі вдалося це зробити... А як ти гадаєш, чи має Венс якісь шанси теж вирахувати це місто?
Тес спохмурніла, потім поглянула на нього з дуже серйозним виглядом.
— Я буду дуже здивована, якщо він вже не вирушив у тому ж самому напрямку, що і ми.
Рейлі кивнув. Він теж поділяв її думку.
— Мені треба скористатися радіозв'язком.
Підвівшись, він рушив до пілотської кабіни.
Коли Рейлі повернувся, Тес вже сиділа, зручно вмостившись у кріслі й сьорбала пряний томатний сік. Для свого супутника вона теж взяла склянку соку. Дивлячись, як він п'є, вона відчула легенький трепет від думки, що ось вона сидить тут з ним поруч і летить до далекої екзотичної країни, де на них чекає чимало пригод. «Якби два тижні тому хтось сказав мені про це — не повірила б...» — і вона подумки посміхнулася.
Рейлі помітив її посмішку.
— Що там?
— Та так, нічого особливого. Просто я... Просто я іще не звикла до думки, що ти летиш разом зі мною.