Тес майже не звернула уваги на чоловіка з хворобливими очима, який випадково штовхнув її, коли вона пробиралася через переповнений термінал до дамського туалету буквально за кілька хвилин після важкої розмови з матір'ю. Він стусонув її так сильно, що ручна поклажа, яку вона тягнула за собою на коліщатах, випала у неї з рук, але чоловік галантно підняв її, подав Тес і, пересвідчившись, що все гаразд, пішов собі далі.
Вона відзначила, що від нього смерділо тютюном, але, наскільки вона пам'ятала, у цій країні більшість чоловіків були курцями. Чого Тес не помітила, так це маленької чорної пластинки розміром приблизно з монету, яку цей чоловік встиг причепити поруч із коліщатком на нижній частині сумки.
Тягнучи за собою поклажу, Тес пройшла разом із Рейлі через тісний і душний термінал до конторки, де здавали в оренду автомобілі. Ертюгрюль приніс їм деяке похапцем зібране спорядження, до якого входили упаковка пляшок з мінеральною водою, два спальні мішки і нейлоновий тент. Минуло ще трохи часу — і вони виїхали в трохи пошарпаному джипі «Міцубіші Паджеро» на пошуки прадавніх слідів купки хоробрих рицарів, яким вдалося врятуватися з корабля, що зазнав катастрофи.
Рейлі сидів за кермом, а Тес взяла на себе роль штурмана. Вона мала при собі цілий набір мап та нотаток, за якими можна було звіряти маршрут, вказаний у щоденниках Аль-Ідріссі, а також ті прикмети, на які вказував лист Еймара.
Коли берег залишився позаду, скупчення будинків та невисоких малоповерхових багатоквартирних споруд змінив більш спокійний ландшафт. Великі пагорби лікійського узбережжя було оголошено заповідною зоною ще до того, як збудували аеропорт у Даламані, і це уберегло район від неконтрольованої забудови стандартними курортними комплексами. Не встигли Тес і Рейлі виїхати, як швидко потрапили у пасторальне оточення старих маєтків, огороджених кам'яними стінами і парканами з іржавого кованого заліза та обсаджених соснами. Обабіч дороги земля здавалася жирною та родючою, з густими заростями чагарників і розкиданими то тут, то там купками дерев. На височині, праворуч від них, рослинності було помітно більше.
Менш ніж за годину вони дісталися до Кьойчегіза — невеликого містечка на краю великого загадково-містичного озера, яке колись було природною затокою. Карійські печерні гробниці, що вражаюче добре збереглися винахідливо та хитромудро вирізані в скелях край води, похмуро бовваніли перед ними, нагадуючи про одну з численних давніх цивілізацій цього регіону.
Приблизно в двох милях за містом Тес дала Рейлі вказівку з'їхати з головної дороги. Почався потрісканий та подовбаний асфальт; віднині дорога обіцяла бути набагато гіршою, але поки що дебела підвіска «паджеро» легко долала цю проблему.
Вони їхали повз гаї оливкових та лимонних дерев, повз пшеничні лани та помідорні плантації дорогою, обсадженою ладанними деревами, а жваві кольори та підбадьорливі запахи допомагали їм розбурхати приспану довгим польотом сприйнятливість. Потім знову пішов підйом, і вони потрапили до зарослих густим лісом пагорбів з рідко розкиданими цяточками сонних селищ.
Довкола скрізь виднілися жалюгідно-примітивні, але мальовничі залишки способу життя, яким жили іще тисячу років тому; це була жива історія, яка вже давно зникла з набагато заможнішого Заходу.
Вони мчали вперед, а назустріч їм, наче вітаючи, раптово і без попереднього оголошення виринали колоритні картини: дівчина з пряжею, що пасла отару овець; завантажений трелювальник, що як мураха тягнув на собі велетенську гору деревини; двоє биків, що тягли зроблену зі стовбура з сучками дерев'яний плуг у променях призахідного сонця.
Час від часу Тес захоплено вигукувала, коли бачила орієнтири на місцевості, які збігалися з нотатками Аль-Ідріссі. Однак загалом її думки були зайняті не стільки подорожжю цього відомого мандрівника, як долею тих хоробрих рицарів, які йшли через ці краї сотні років тому.
Сутеніло, і їм довелося увімкнути фари. Дорога перетворилася на вузьку, всіяну камінюччям стежину.
— Гадаю, на сьогодні досить, — сказав Рейлі.
Тес звірилася з мапою.
— Та це вже недалеко. Залишилося миль двадцять-тридцять.
— Можливо, але скоро впаде темрява, і я не хочу налетіти на валун чи щось подібне, ризикуючи зламати вісь саме тут, серед поля.
Тес кортіло якомога швидше дістатися до пункту призначення, але їй довелося визнати, що він мав рацію, — в таких умовах навіть спущене колесо перетворилося б на велику проблему. Рейлі звернув зі стежини на відносно рівну ділянку землі й зупинив авто.
Вони вибралися з джипу і обдивилися довкола. Останні слабкі промені вечірнього сонця пробивалися крізь пасма рожево-сірих хмар над обрієм, в той час, як решта неба була чистою і безхмарною. Над їхніми головами з'явився місяць-молодик — він висів незвично близько.
Гори довкола них були незворушно тихими та безлюдними, і ця незвична для Рейлі тиша дещо бентежила його.
— Може, поблизу є якесь селище, де можна було б заночувати?
Тес знову поглянула на мапу.
— Поблизу нічого немає. Останнє селище залишилося за сім миль позаду.
Рейлі швидко оглянув місцевість на предмет її безпечності й вирішив, що вона є цілком придатною для ночівлі. Він попрямував до задніх дверей джипу.
— Нумо погляньмо, що там приготувала для нас наша людина у Стамбулі!
Доки Рейлі вовтузився з алюмінієвим каркасом і встановлював другий тент, Тес примудрилася розпалити невеличке вогнище. Незабаром вони вже наминали приготовлені Ертюгюлем їстівні припаси, запиваючи мінеральною водою шматочки бастурми та сиру «касері».
Рейлі побачив, як загорілися очі Тес, коли вона видобула з невеличкого картонного ящичка шматок локми і жадібно запхала його до рота, не звертаючи уваги на сироп, що стікав з пальців.
— Отой твій Кларк — як подарунок долі, — встигла промовити вона перед тим, як вкинути до рота іще шматок. — Покуштуй оце — дуже смачно. Я так і не встигла наїстися цього делікатесу, коли була тут востаннє. І не надто звертала увагу на те, що була тоді вагітна — все одно їла.
— А що тут робив у той час Венс? — спитав Рейлі, скуштувавши шматочок.
— Мій татко здійснював розкопки неподалік Араратської аномалії. Венсу страшенно кортіло подивитися, тож він запросив його сюди.
Тес розповіла, як 1949 року шпигунський літак У-2, повертаючись із розвідувального польоту над Радянським Союзом, зробив декілька фотографій турецької території, які на довгі роки заінтригували аналітиків з ЦРУ Врешті-решт стався витік інформації, і наприкінці дев'яностих років оприлюднення цих фотографій спричинило невеличку сенсацію. Високо у вірменських горах, трохи нижче від вершини, знаходилося дещо, схоже на корабель. На знімках крупним планом можна було побачити якісь подоби великих вигнутих дерев'яних брусів, що нагадували частину корпуса великого судна.
— Ноїв ковчег, — смутно пригадав Рейлі тогочасні газетні заголовки.
— Багато людей були просто зачудовані цією новиною, і мій татко теж. Однак проблема полягала в тому, що, незважаючи на завершення «холодної війни», цей район все іще залишався дуже вразливою територією. Ці гори знаходяться лише у дванадцяти милях від тогочасного радянського кордону, і менш, ніж у двадцяти — від іранського. Спробувати зійти нагору і подивитися — що то воно є таке насправді, дозволили лише обмеженій кількості людей. Серед них був астронавт Джеймс Ірвін. Той, що побував на Місяці й став одним із найвідоміших ново-навернених у християнство. Він зробив спробу сходження, щоб краще придивитися до цієї аномалії. — Тес зробила паузу. — Під час другого сходження він зірвався вниз і загинув.